Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 68

• Предыдущая
• 68/94
• Следующая

Лишається тільки одне — щоб Дорбатай не встиг нічого заподіяти Ліді та Івану Семеновичу до часу закінчення жалобної подорожі, до часу повстання. Чи можна надіятись на це?

Немов відповідаючи на тривожні думки юнака, Роніс знову заговорив розсудливо, переконливо:

— Мені здається, що ця жалобна подорож стримає Дорбатая. Він буде дуже зайнятий церемонією як головний віщун. Йому просто не буде часу завдати якоїсь шкоди вашим товаришам. Про дівчину зовсім можна не турбуватися, коли згадати про зацікавленість Гартака. Та й за долю вашого товариша також можна бути спокійним.

— А це ж чому?

— Тут є свої причини. Припустімо навіть, що Дорбатай має на меті вбити вашого товариша...

— Нічого собі припущення, дуже втішне! — вихопилося мимоволі в Дмитра Борисовича.

— Навіть у такому випадку Дорбатай не робитиме нічого до поховання тіла Сколота. Бо ж для нього незрівнянно корисніше принести вашого товариша в жертву під час похорону, щоб надати церемонії більшої урочистості...

Роніс міркував точно і спокійно. З одного боку, на Артема й Дмитра Борисовича неприємно впливала якась наче бездушність у його міркуваннях, ніби говорив він зовсім не про долю живої людини, а про якусь річ... як от говорив би шахіст про певну фігуру на дошці. З другого боку — заспокоювала його твердість і рішучість. Відчувалося, що ця людина намагається передбачити, врахувати все заздалегідь — і тільки потім робити певні висновки, щоб безпомилково довести задумане до успішного кінця.

Варкан склав стріли і підвівся, його очі запитливо дивилися на Роніса.

— Здається, наша розмова наближається до завершення? — спитав він свого друга.

— Ніби так, — спокійно відповів той.

— Тоді в мене є ще одне запитання до тебе. Ти й досі вважаєш, що мені не слід з’являтися в стійбищі? Що мені краще лишатися тут?

— Безумовно, — рішуче ствердив Роніс. — Все потрібне там зроблять і без тебе, Варкане. Повір мені, я добре зважив. Тобі немає потреби ризикувати життям. Старшини можуть схопити тебе. Адже ти прекрасно знаєш, чим закінчилося 6 це, чи не так?..

Варкан кивнув головою. Щодо цього, він не сумнівався.

— Крім того, сюди до тебе сходитимуться всі, кому загрожує небезпека. А таких буде чимало. З свого боку, я переправлятиму тобі весь час на конях зброю. Нашу зброю не повинні захопити Дорбатай і старшини. А цими днями стійбище вирушить у жалобну подорож. Цілком, зрозуміло, що водночас вирушите й ви. Тільки стійбище йтиме степом, а ви лісом, так, щоб ніхто й думки не мав про ваш рух. До Гер прийдемо одночасно. Я навідуватимусь до вас, повідомлятиму про підготовку і про новини, якщо вони будуть. Добре?

— Добре, Роніс, — не вагаючись, погодився Варкан. Здалека, дуже здалека з степу, з боку стійбища долинули приглушені звуки тимпанів і кістяних дудок. Всі прислухалися. Скіфи, що дрімали біля коней, посхоплювалися. Діана також підвела голову, пильно нашорошила вуха: вона й собі почала вбачати в тих звуках щось загрозливе.

— Чергова відправа, — мовив Роніс сумно. — Можливо, відправа з жертвами... Адже Дорбатаєві треба зараз якнайбільше задурити людям голови, щоб усі вірили в його могутність. Бо ж він промовляє словами богів, які передають через нього свої веління скіфам... Е, що казати!..

І не мовивши більше й слова, він скочив на коня і зник за деревами. Артем подивився вслід Ронісу, прислухався ще до неспокійних звуків тимпанів і дудок, які бриніли в повітрі. Відправа з жертвами, сказав Роніс... А Ліда й Іван Семенович там, у руках віщунів... І він безсилий щось зробити, аби врятувати їх, не має навіть змоги зв’язатися з ними, сповістити їх про свої плани, довідатися про їх стан, настрій, про їхні думки...

Ах, погано як!

Діана підійшла ближче до юнака, поклала голову йому на коліна й жалісно заскиглила. Чи то собака відчула його настрій, чи хотіла висловити, що скучила за Іваном Семеновичем і Лідою?..

— Не тільки тобі нудно, Діано, нам усім хотілося б побачитися... поділитися думками, — мовив Артем, погладжуючи собаку по голові. І цієї миті йому на думку спала нова ідея. Хіба ж він не може зв’язатися з товаришами? Дурниці, може! Як то він раніше не збагнув цього?

Похапцем Артем дістав з кишені олівець, свою записну книжку й хутко почав писати. Дмитро Борисович здивовано поглядав на нього, а потім не витримав і зазирнув у написане. Ось що прочитав археолог, зазираючи через плече юнака:

«Ми щасливо врятувалися, дорога Лідо! Нікого з нас не ушкоджено, не поранено, обидва ми з Дмитром Борисовичем здорові і почуваємо себе добре. Живемо в лісі й готуємося до визволення вас. Турбуємося, як ви там і що з вами. Ми чули, що Дорбатай позбавив вас волі, але наклав на вас табу, і тепер ніхто не сміє доторкнутися до вас. Це нічого. Не завадить! Роніс запевняє, що ні тобі, ні Іванові Семеновичу ніщо не загрожує, принаймні найближчим часом. Цим ми поки що й втішаємося. Напиши мені, що і як. Адже ми можемо листуватися. Отже, відповідай докладно. Роніс казав, що незабаром усе стійбище вирушить до священної місцевості Гер, де ховатимуть Сколота. Саме тоді, май на увазі, і ніяк не пізніше ми й збираємося звільнити вас. Поки що не можна. Ти й не знаєш яку тут заварено кашу! Нам сьогодні все розповіли Роніс і Варкан. Коротко кажучи, між скіфами точиться така боротьба, що вона, мабуть, завершиться справжнім повстанням. Ясно, що ми не стоятимемо осторонь, ти сама розумієш! Згодом розповім докладніше. Дивись тільки, щоб з вами було все гаразд. Між іншим, май на увазі, що невільники на нашому боці. Негайно відповідай. Твій Артем»..

Закінчивши писати, він акуратно почав складати аркушики. Дмитро Борисович запитливо дивився на юнака. — У який спосіб ви збираєтеся надіслати цього листа, Артеме? І як думаєте одержати відповідь? Роніс уже поїхав... та навряд чи й він міг би зробити це. Хіба ви забули про варту, яку приставив Дорбатай до Ліди й Івана Семеновича?

Артем хитро посміхнувся й підморгнув Дмитрові Борисовичу:

— А я й не думав про Роніса. У мене є інший листоноша, надійніший. Він пробереться крізь усі перепони, і ніхто йому не перешкодить, ручуся! І він же принесе мені відповідь, от побачите. Дивуюся тільки, як я раніше не згадав про нього. Це ж так просто!

— Не розумію вас, юначе.

— А от, дивіться. Діано, сюди, до мене! Сюди, моя люба, моя чудесна собако!

Дмитро Борисович і Варкан зацікавлено дивилися, як Артем обмацав нашийник Діани і засунув складені аркушики паперу у вузеньку щілину між ремінцями.

— Їй-бо, — здивувався археолог, — це чудово!

Артем легенько підштовхнув собаку:

— Біжи, Діано, біжи! До Ліди! Розумієш, до Ліди! Шукай Ліду!

Собака радісно завертіла обрубком хвоста. Вона коротко й весело гавкнула, ніби давала знати, що зрозуміла наказ. Але Артем усе ще наказував: — До Ліди, Діано! Шукай Ліду! Біжи швидко, швидко! Ой, молодчинко!

Діана ще раз гавкнула, вже з помітним задоволенням, немов кажучи, що їй все ясно. І через кілька секунд зникла за деревами, хутко простуючи в степ, в напрямі до стійбища. Артем повернувся до товаришів. Обличчя його сяяло.

— Це ж дуже просто, — повторив він. — Ми й раніше так листувалися з Лідою. Ще біля Гострого бугра. Вона була на одній ділянці, пам’ятаєте, Дмитре Борисовичу, а я на іншій. Ну, робимо своє діло. А коли схотілося розважитись, я й вигадав. Був не певен, але спробував. Поклав якось Діані в нашийник записку й послав її до Ліди. Ану, думаю, чи побіжить Діана до Ліди? І чи догадається Ліда пошукати щось у нашийнику?.. Уявіть собі, все вийшло як слід! Через деякий час до мене прибігає назад Діана. Бачу — в нашийнику папірець. Отак почалося листування. Діана звикла до цього. Я, правда, трохи сумніваюся, може, забула. Але нібито ні. А скіфи нашу собаку, нашу поскіночку, не займатимуть, адже вони бояться її. Отож зв язок, гадаю, забезпечено. Правда, Дмитре Борисовичу?

Археолог тільки руками розвів: справді, дуже просто і певно!

А Артем тим часом уже перейшов до інших справ.

— Тепер слід подумати про наш багаж. Варкане, мені потрібні наші сумки. Е, я й забув, що ти мене не розумієш! От шкода! І коли ми вже з тобою зможемо розмовляти без перекладача?.. Але нічого не вдієш. Дмитре Борисовичу, перекладіть, будь ласка. Треба доставити сюди за всяку ціну наші похідні сумки, що лишилися в стійбищі. Нам вони ще стануть у великій пригоді.

• Предыдущая
• 68/94
• Следующая