Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 60

• Предыдущая
• 60/94
• Следующая

Артем тривожно глянув на Лід у: як почуває себе дівчина, чи не надто вплинуло на неї все те, що відбулося на її очах?.. Ліда трималася добре, хоч і ясно було, що вона дуже боялась. Адже тепер Гартак, який несподівано для них усіх перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища... Той самий Гартак, який уперто намагався взяти її за дружину... Цей огидний кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі для нього напружені, — Ліда встигла помітити, як Гартак кілька разів зиркнув на неї. І від тих поглядів дівчині робилося моторошно...

Хто допоможе тепер їй і її товаришам? Хоч і до того обидва брати — і Сколот, і Дорбатай — дивилися на чужинців лише як на можливу цінну зброю в своїй давній запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Надалі йому нема чого гратися в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак, певна річ, буде лише іграшкою, лялькою в його владних руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців у живих... адже вони весь час робили все наперекір йому... Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них справді дружньо. Правда, і інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців нібито дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це виключно тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів якесь почесне місце, користався певною повагою?.. Так чи інакше, тепер, коли обставини так різко змінились, і Варкан навіть з своїми друзями мало чим міг допомогти їм. Його стосунки з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевно, не належав до тих людей, які дарують щось своїм недругам...

Дмитро Борисович, хоча й турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, що створилося після вбивства Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав надзвичайне для нього видовище: скіфи урочисто співають свою молитву! Очі археолога намагалися ввібрати в себе все, що бачили; розум його прагнув занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи, стародавні скіфи, бодай навіть і тільки нащадки скіфів, — під час молитви!.. Неймовірно! Ніколи й ніхто з учених не бачив такої розкішної картини, ніколи й ніхто з археологів не був свідком церемонії проголошення нового скіфського вождя!.. А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..

— Дивіться, дивіться, юначе! — шепотів Дмитро Борисович. — Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!

— Я теж не певен цього... бо не знаю, чи довго ще триватиме оте моє життя... так само, як і ваше, між іншим, — сердито буркнув у відповідь Артем. Його дратувало професіональне захоплення археолога, який через те нездатний був помічати того, що справді було зараз найважливіше, — великої небезпеки, яка нависла над ними.

Іван Семенович уважно стежив за всім, що відбувалося, і робив свої висновки. Їх групу разом з Варканом оточили озброєні помічники віщуна і старшини. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі, наче чекали від чужинців наглої спроби нападу чи втечі. Далі, між чужинцями і натовпом скіфів, стояли також озброєні воїни, які тепер, очевидно, як і інші, піддалися цілком впливові старого віщуна. Коли раніше ще можна було б сподіватися якось пробитися назовні, то тепер така думка здавалася безглуздою. Шукати захисту було ні в кого. Дорбатай встиг підкорити скіфів своєму впливові; віщун запобігливо завбачив кожну думку про врятування, яка могла бз’явитися у чужинців. Тепер тільки зроби крок, — на допомогу кожному з помічників віщуна, які оточують чужинців, зведуться мечі й дротики чи не всіх воїнів і мисливців... Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де ж шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, лишався ще один малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але цього було надто мало. Дорбатай, напевно, не зважить на це, він щось вигадає... Артеме, чи немає у вас при собі ще пістонів?

— Ні, Іване Семеновичу...

— Шкода... шкода, що ви їх не взяли з собою...

— Частину я витратив там, біля жертовника, як ми умовилися...

— А решта?

— Решта в сумці... я поклав туди... хіба ж я міг думати про таке, Іване Семеновичу?

Геолог припинив розмову. Юнакові не можна було ні в чому докоряти. Якщо сам Іван Семенович не зміг передбачити можливості ускладнень, то як же міг бути ще більш завбачливий Артем?..

Пісня закінчилася. Тепер Дорбатай міг бути певним: жоден з воїнів чи мисливців не насмілиться вже висловити незадоволення тим, що Гартак став вождем. Недаремно віщун спритно перевів усе на молитву. Після урочистої молитви Гартак був для богобоязливих скіфів уже повновладним вождем.

Тепер лишалося тільки якось закінчити справу з полоненими чужинцями. Дорбатай був готовий і до цього. О ні, старий віщун зовсім не мав на меті отак просто взяти й убити своїх ворогів, зокрема молодого чудодія, який зганьбив його перед усіма скіфами! Це було б негідно його натхненної і, що й казати, дуже ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці самовпевнені чужинці, що відмовилися віддатися в його руки, хоч які Дорбатай обіцяв їм блискучі умови, хоч як спокушав їх!.. Але, помруть вони не так просто. Вони загинуть, возвеличуючи його владу, — за винятком хіба що цієї вродливої дівчини, яка потрібна була Дорбатаєві, щоб іще міцніше тримати в руках Гартака.

Так, Дорбатай був цілком певний себе і своєї незаперечної могутності. Голосно, щоб його було чути навіть в останніх рядах натовпу, старий віщун звернувся до Гартака, звернувся з підкресленою пошаною, вклоняючись йому:

— Тепер, благородний Гартак, мудрий і могутній вождь сколотів...

На мить він спинився. Це була ледве помітна іронічна пауза, значений якої ще більше підкреслювалося навмисне урочистим томом звернення. Цю жалюгідну іграшку в руках своїх, що покірно, як шолудивий пес, готовий був лизати його ноги, улесливо дивилася в очі віщунові, Дорбатай гучно називав мудрим і могутнім вождем!.. Так, це була майже неприхована глузлива посмішка; чи ж тільки для самих чужинців була вона зрозумілою?..

— Тепер, благородний Гартак, мудрий і могутній вождь сколотів, — повторив Дорбатай, — тобі треба виконати веління богів. Слухай мене, о Гартак! Ім’ям богів і неба я вимагаю в тебе проклятих чужинців. Чи погоджуєшся ти віддати їх богам?

Здавалося, ще не встиг Дорбатай закінчити свою мову, як Гартак уже слухняно відповів:

— Так, погоджуюсь!

— Але ж вони зараз іще твої гості, — вів Дорбатай далі з жорсткою, непримиренною посмішкою. — За священними звичаями ми мусимо потурбуватися про гостей, поки вони лишаються нашими гостями. Ми потурбуємося про це! Жоден волос не впаде з їхньої голови, доки вони наші гості. Але ми так само і не залишимо їх на волі, бо ці огидні чаклуни можуть покликати своїх богів і пошкодити нам. Тому ми зв’яжемо чужинців!.. І завтра, коли вони вже не будуть твоїми гостями, о Гартак, бо ти запросив їх тільки на сьогоднішній вечір і на ніч, — ми вирішимо їхню долю. Чи чуєте ви мене, воїни й мисливці? Чи погоджуєтеся зі мною?

Безладний стверджувальний гомін відповів йому, гомін, в якому найвиразніше чулися голоси старшин і багатіїв, вірної опори влади старого віщуна:

— Так, так! Твоя воля, Дорбатаю! Віщун віддав наказ своїм помічникам:

— Зв’язати їх!

Обережно, пильно стежачи за рухами чужинців, підручні віщуна почали підходити до мандрівників. Вони боялися дивних чужоземних чаклунів, які вміли викликати полум’я і грім з-під землі. А може, підручні боялися, що раптом з’явиться страшна поскіна, самий вигляд якої жахав їх?..

Проте Діана не могла з’явитися сюди, і товариші добре знали це. Адже ще перед тим, як вирушити на огляд стійбища, Артем власноручно прив’язав вірну собаку біля своєї кибитки. Вони вирішили тоді, що вигляд Діани може лише дратувати скіфів. Ось чому собаку не взяли з собою. А перед бенкетом уже не було часу відвязати її...

• Предыдущая
• 60/94
• Следующая