Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 49

• Предыдущая
• 49/94
• Следующая

Ось воно, багатство кочівників, табуни коней! Живі, рухливі запаси їжі цілого племені пробігли щойно перед ними. Артем знав, що кінське м’ясо, кобиляче молоко — головна їжа кочівників. Але чому табуни зосереджені в руках скіфських багатіїв? Адже всю роботу коло тих табунів, як і іншу, виконують бідні прості скіфи й невільники... Он і цей табун погнали теж бідні пастухи... ні, все це якось не гаразд!

Вже давно промчав табун коней, вже знову спокійно їхали товариші широким степом, а Артем все ще думав. Ліда куняла, схиливши голову: втома долала всіх.

Раптом Варкан пронизливо свиснув. Вони під’їжджали вже до становища. Назустріч їм скакав вершник, вимахуючи дротиком. .Він круто осадив коня перед Варканом. Відбулася коротка розмова. Варкан озирнувся. Його очі спинилися на втомленій постаті Ліди, потім він перевів запитливий погляд на її супутника. Артем розвів руками: нічого не поробиш, дівчина дуже стомилася!

Тоді Варкан щось сказав вершникові, який одразу повернув і галопом помчав назад. А сам Варкан через кілька хвилин спинив коня біля невеличкої повстяної кибитки. Він зіскочив на землю й допоміг Артемові зняти з коня стомлену Ліду. Дівчина ледве трималася на ногах. Слідом за Варканом, підтримувана юнаком, вона увійшла до кибитки й безсило опустилася на м’який килим. Варкан швидко сказав кілька слів старому скіфові, який був у кибитці. За хвилину перед Лідою й Артемом стояли високі глеки з холодним молоком, лежали смажене м’ясо і хліб. Варкан сидів біля них і щиро запрошував пити й їсти.

З кожним ковтком холодного й запашного молока до Ліди поверталися сили. Нарешті вона змогла навіть посміхнутись, їй самій було соромно за свою кволість. Але ніхто не нагадував їй про це. Артем з апетитом їв м’ясо, запивав молоком. Старий скіф стояв осторонь і зацікавлено дивився на них.

— Звісно, виделкою було б зручніше, — висловив свою незаперечну думку Артем, розриваючи пальцями шмат м’яса. — Але можна й так, особливо, коли дуже хочеш їсти. Зрештою, так навіть більше пасує до загального стилю тутешнього життя... А це що таке?

Висока жінка у високому головному уборі внесла бронзову чашу. Варкан узяв її і поставив між собою і Артемом. Юнак зацікавлено поглядав на скіфа, не перестаючи все ж таки їсти. Втім, Варкан, поставивши чашу, одразу з хазяїном вийшов з кибитки. Його не було хвилин зо дві. Артем знизав плечима:

— Щось наш друг мудрує, — промовив він, глянувши на Ліду. — Частувати чимось хоче, чи що?..

— А чому б і ні? — спокійно відповіла дівчина. — Я ж тобі кажу, що він сповнений вдячності до тебе.

Артем ніяково відмахнувся: знову вона про те ж саме!..

Варкан повернувся разом з хазяїном, що ніс шкіряний міх, в якому, як Артем знав, у скіфів зберігалася оксюгала.

— Що ж це буде? — промовив юнак. — Ніби дійсно частування.

Варкан спинився серед кибитки в урочистий позі. Він розповідав старому скіфові й жінці про полювання на кабана. І хоч Ліда й Артем не розуміли, певна річ, жодного слова, — зміст того, що говорив Варкан, був для них цілком ясний, так мальовниче ілюстрував він своє оповідання жестами.

Ось він закінчив, підійшов до Артема і знову приклав його руку до свого чола. Артем остаточно зніяковів.

— Та годі вже, — бурмотів він, вириваючи руку, — годі! Скільки можна про одне й те ж!

Варкан відпустив його руку, взяв чашу і поставив її перед Артемом. Він чемно вклонився юнакові й заговорив знову. Жести допомагали зрозуміти його.

Молодий скіф хотів віддячити Артемові за врятування йому життя. Він показав на чашу, закачав рукава і хутким помахом гострого ножа надрізав собі палець на руці. В бронзову чашу впало кілька краплин крові.

— А далі? — розгублено спитав Артем. Цього він уже не розумів.

— А далі тобі треба зробити те ж саме — не вагаючись, відповіла Ліда.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо глянув на неї Артем.

— Пригадала/ Колись читала про такі звичаї у первісних народів. — засміялася вона. — Це називається побратимство!

— Тобто?

— Ти мусиш також надрізати собі палець, щоб і твоя кров була в чаші. А тоді ви разом з Варканом вип’єте цю кров...

Артем скривився:

— Здається мені, що це не дуже смачно...

— Пробач, забула одну обставину. В цю чашу буде ще налито... ні, не вино, бо ж звідки йому взятися в скіфів? Оксюгала! І ви вип’єте ту оксюгалу разом з кров’ю. Вийде смачніше, га?

— Це вже не так огидно, хоч все-таки й не дуже вабить мене. А навіщо вся ця процедура?

— Бо після того, як ви вип’єте, ви з Варканом станете на все життя побратимами. Це покладе на вас обох певні обов’язки.

— Та що ти кажеш? Будемо як брати, чи що?

— Ні, більше. Я не пам’ятаю всього добре, але, здається мені, побратими — навіть рідніші, ніж просто брати. Та ти спитаєш у Дмитра Борисовича, він тобі все пояснить.

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем усе ще вагався:

— Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії з кров’ю? Що тоді?

— Я не знаю, Артемчику. Але думаю, що то буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі: він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся... Гадаю, що це просто неможливо. Ні, ні, не відмовляйся, Артемчику!

— Ну, на біса ота кров? — буркотів іще Артем.

Проте він розумів, що його відмова й справді була б серйозною образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув свою руку, хоч це коштувало йому певного зусилля.

Таким же хутким рухом молодий скіф надрізав палець Артема. Юнак скривився: от чортзна-що, які дивні й незрозумілі звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемового пальця впали в чашу і змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу оксюгали. Тоді Варкан вийняв свій акінак, сів поруч з Артемом і другою рукою підніс йому чашу.

— Вийми й свій акінак, Артемчику, так треба, — всміхнулася Ліда. — А тоді пий. Потім розкажеш мені, чи смачний вийшов напій!

— Ану тебе! — сердито відмахнувся Артем. Але все-таки вийняв свій акінак і тоді рішуче припав губами до чаші. Варкан обняв його вільною рукою за плечі, нахилив чашу й теж припав до неї.

— Разом, разом з ним треба пити! — вигукнула Ліда. Оксюгала була густа й запашна, і Артем, звичайно, н відчував ніякого неприємного присмаку. Та дійсно, хіба ж можна було відчути смак кількох краплин крові, що розчинилися в великій чаші оксюгал?.. Артем тягнув оксюгалу поволі, скоса поглядаючи на Варкана: може, годі?.. — Але скіф пив далі й далі, не відриваючись.

«Мабуть, справді, треба пити до кінця, як п’ють заздоровну чару, — подумав юнак. — Ну, гаразд, я йому доведу, що і я можу нити не гірше за нього!»

І він чесно випив половину тієї великої чаші, що припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема і поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.

— Ну, як почуває себе кровопивця? — поцікавилась Ліда, насмішкувато дивлячись на нього.

— Нічого, непогано. Смачна, приємна оксюгала. Навіть краще від тієї, що ми пили в Сколота. І ніякого присмаку крові не помітив. От і все.

Артем відчув проте, що він трохи сп’янів. Скільки ж це він випив? Мабуть, не менше як літр. І не відриваючись при тому... А звідки це в кибитці взялися нові люди? Он скільки воїнів... чи не мисливці, все одно, хто їх розбере... і жінки ще... Мабуть, зайшли, поки він пив оксюгалу. Хороша, до речі, оксюгала, дуже смачна! Так тепер вони з Варканом — побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..

Артем бачив усе немов у легкому тумані, обличчя людей здавалися йому напрочуд симпатичні. Всі так лагідно на нього дивилися, так дружньо всміхалися йому... Ач які! А тоді, біля купи хмизу, кричали, погрожували... Ну про це не варто згадувати. То їх Дорбатай обдурив. А насправді всі ці скіфи дуже приємні, симпатичні. Шкода, що він не розуміє їхньої мови. а то б отак і сказав би... А про що це вони гомонять?..

• Предыдущая
• 49/94
• Следующая