Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 45

• Предыдущая
• 45/94
• Следующая

— Ще дві тисячі років тому, — вів далі Дмитро Борисович, — скіфи під проводом енергійного вождя, теж раба, Савмака повстали проти гнобителів і навіть захопили владу в свої руки. Але грецькі колоністи придушили це повстання з допомогою війська, викликаного з-за моря... Згадати про знамените Боспорське царство, згадати про всі ті колонії греків... про ту ж таки відому Ольвію... про це чимало цікавого можна розповісти, і аж ніяк не на користь грецьких завойовників!.. Колись потім нагадаєте мені, я розповім вам безліч цікавих речей про той період... Проте наші друзі знову перейшли на грецьку мову. Послухаймо!

Варкан і Роніс усе ще сперечалися. Нарешті скіф гукнув:

— Ронісе, я не розумію одного. І ось питаю тебе про це. Скажи, як ти можеш жити в ладу з Дорбатаєм? Я знаю тебе, знаю чимало такого, про що не знає ніхто інший. Чимало у нас з тобою є й спільного — коли б Дорбатай знав про це, він не помилував би нас, чи не так?

Роніс ствердно кивнув головою.

— Але Дорбатай дивиться на мене люто, він-бо мій ворог і не сумнівається в цьому. Бо й я його ворог. Втім, він і твій ворог, я знаю. Чому ж він до тебе прихильний? Чим це викликано? Адже не тим, що йому, мовляв, подобається твоє обличчя? Відповідай!

Роніс гірко посміхнувся:

— Так, Дорбатай нібито добрий до мене. Але ти маєш рацію, Варкане, це не тому, що йому подобаються риси мого обличчя... і ще менше тому, що він любить мене...

— Чому ж тоді? — не вгавав Варкан.

Очі Роніса заблищали гнівом.

— Гаразд, слухай, Варкане! — заговорив він. — Слухай! Ми з тобою друзі. Нe вперше ти докоряєш мені тим, що Дорбатай нібито прихильно і навіть дружньо ставиться до мене. Я скажу тобі, в чому тут річ. Чи знаєш ти, що я купую в Дорбатая його прихильність до мене? Вона потрібна мені, щоб ніхто не насмілювався заважати в моїй роботі... про яку ти добре знаєш... Заради здійснення моїх планів, заради досягнення моєї мети я готовий віддати все моє життя, — і ти також знаєш це! Але для того, щоб досягти тієї мети, мені насамперед потрібна широка воля. І я купую її в старого віщуна!

— Я не розумію тебе, Ронісе!

— Слухай! У моїй родині є стара легенда про якогось далекого мого прапрадіда. Ця легенда пошепки передавалася від батька синові, від сина внукові і правнукові. Отак вона дійшла і до мене. Я розкажу тобі її, Варкане. Слухай!

Роніс на мить спинився, мов збираючись з силами.

— Колись давно, коли саме — я не знаю, один з моїх прадідів знайшов у горах золоті поклади. Вони були такі багаті, що золота не треба було видобувати. Його можна було брати голими руками. Нахилятися ї брати з землі самородки найчистішого золота! І протягом цілого життя не змогла б людина чи навіть кілька людей вибрати ті поклади, винести всі самородки. Мій прадід нікому нічого не сказав про ті багаті поклади. Він сховав таємницю глибоко в своєму серці. Тільки його старший син довідався про це. Такий був заповіт прадіда: передавати таємницю з вуст в уста, від батька лише старшому синові... Так таємниця дійшла і до мене... Правда, частина тих покладів давно вже втратила свою цінність...

— 3 них вибрали все золото?

— Ні, зовсім не те. Бач, мій прадід знайшов два родовища золота. Одне дуже велике, а друге значно менше. Я розробляю менше. Але і з нього я можу давати в скарбницю Дорбатая багато золота. Цим я купую в старого віщуна мою волю. Він дізнався, що тільки я знаю місце, де знаходяться ті поклади. І він не хоче, звісно, шкодити мені, доки я даю йому золото. А золота мені вистачить на ціле життя, хоча б я й прожив іще триста років! Старий Дорбатай, звичайно, хотів би сам довідатися, де я беру золото. Але він добре знає, встиг переконатися, що я не скажу нічого, хоч би він катував мене місяцями...

— Ти кажеш, що він знає і навіть переконався. Звідки і як? — перепитав Варкан.

Замість відповіді Роніс відкинув широкий рукав верхнього одягу і закачав рукав сорочки. На його руці вище ліктя було ясно видно великі й глибокі шрами, наче хтось шматками повирізував звідти живе м’ясо.

— Це, — похмуро мовив Роніс, — сліди того, як Дорбатай дізнавався і переконувався, Варкане... Але він незабаром збагнув, що у такий спосіб нічого не довідається від мене, що я скоріше помру, ніж скажу йому хоч слово. І він тоді відпустив мене з умовою, що я щотижня приноситиму йому певну кількість золота. Потім він вирішив вислідити мене. І з того теж нічого не вийшло. Бо я ж не дитина. Поки що це єдина моя зброя. І я не випущу її з рук! Мені треба жити, бо переді мною велика мета. Ти знаєш про неї, Варкане!

Він змовк. Варкан рвучко схопив його руку і щиро потиснув її.

— Не сердься, друже мій, — палко мовив він. — Пробач, що я образив тебе! Пробач, що я нагадав тобі те, про що ти не хотів згадувати! Але, погодься зі мною, треба ж було колись з’ясувати...

— Я не серджуся, Варкане. Це краще, що ми з тобою все з’ясували. Погано лише, що нам довелося затримати нашою розмовою шановних чужинців!..

— Ні, ні, нам було дуже цікаво слухати, — категорично заперечив Дмитро Борисович. — І якщо ви нічого не маєте проти, нам було б дуже цікаво дізнатися ще про одну річ.

— Прошу, — відповів охоче Роніс. — Ви й так тепер знаєте дуже багато.

— Чому ви берете золото тільки з менших покладів? А більші?

— Більше колись відрізав великий завал, Ніхто не може дістатися до них тепер. Ніхто не знає навіть, де вони. Це знав тільки мій прадід. Він докладно описав, як знайти ті більші поклади, описав у своєму заповіті. Втім, він сховав той заповіт в замурованій підземній печері... і ту печеру так само відрізав завал, разом з самими покладами...

Дмитро Борисович стрепенувся: заповіт прадіда, відрізаний від племені скіфів завалом у замурованій печері! Роніс вів далі:

— Але мені вистачить, як я сказав, і малих покладів. Навіть коли б Дорбатай і знайшов колись заповіт мого прадіда — адже я й сам не знаю, де його сховано! — все одно старий віщун ніколи не зможе знайти тих великих покладів. За це я ручуся. Ніхто з нас ніколи не знайде їх, не добереться до них...

— Чому? — серйозно й задумливо спитав Іван Семенович.

— Бо мені відомо, що мій прадід дістався до тих великих покладів дуже далеким шляхом. І той шлях іде аж поза горами, — вказав Роніс на кам’яні урвища. — А гори ті такі високі, що жодна людина ніколи не могла і не зможе перебратися через них...

«Ясно, — подумав Артем, — коли взяти до уваги, що це зовсім і не гори, а стіни, які оточують великий підземний простір, та ще й сходяться з стелею...»

Іван Семенович слухав Роніса дуже уважно: адже розповідь його була несподівано надто важливою. Нарешті він знову звернувся до грека:

— Це справжнє ваше ім’я — Роніс? Мені здається, що воно звучить якось не так. Куди 6 милозвучніше було, скажімо, говорити — Проніс!

Дмитро Борисович помітно хвилювався, перекладаючи це дивне запитання. Як і решта товаришів, він добре розумів, що має на увазі Іван Семенович. Роніс — Проніс... Дуже, дуже близьке співзвуччя!.. Може, вони на порозі розв’язання загадки, яку принесла їм бронзова скринька, знайдена в замурованій печері?..

Роніс відповідав цілком невимушено, нібито про щось звичайне і маловажне:

— Це наше родинне ім’я. Воно справді чергується у нас з ім’ям Проніса. Пронісом звали мого далекого прапрадіда, який вперше знайшов золоті поклади. А його сина звали вже Ронісом. Онука назвали знову Пронісом... І таким чином, чергуючись, це ім’я дійшло і до мене. Мого батька теж звали Пронісом. А сина свого, коли б він у мене був, я назвав би також не інакше як Пронісом. Така наша родинна незмінна традиція...

Все стало на своє місце! В Артема навіть перехопило подих від цієї багатозначної звістки. Тепер не лишалося місця для будь-яких сумнівів.

Особа, яка писала таємничий заповіт на знайденому в скриньці пергаменті, була далеким прапрадідом Роніса!. |І кожне слово з розповіді Роніса надавало нової ваги змісту пергаменту, його вказівкам про поклади золота. Проніс, далекий Проніс, хіба він міг бодай частково уявити собі, які дивні пригоди розгорнуться навколо його заповіту?..

• Предыдущая
• 45/94
• Следующая