Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 43

• Предыдущая
• 43/94
• Следующая

Перше, що Артем помітив серед густої трави, була голова кобили археолога. Вона піднялася на мить, глянула на юнака, що наближався, і знову сховалася: виходить, в цій рожевій траві не важко було сховатися й коняці, така вона була висока. А ось і сам Дмитро Борисович! Обличчя археолога було сердите, в голосі відчувалось явне роздратування. Дмитро Борисович гнівався. На кого ж? Пояснення прийшло одразу ж таки, а першими словами археолога.

— Отаке, значить, у вас ставлення до старших товаришів, юначе? Поскакали собі, а що зі мною, вам байдуже?

— Дмитре Борисовичу, та я...

— Мовчіть! Ця проклята коняка зовсім не така спокійна, як ви всі запевняли мене. Я спиняв її, щоб не скакати так шалено. Так що ж ви думаєте, вона послухалася мене? Ні! Вона погнала за вами як скажена. Я спиняв її, я благав її, просив, щоб вона заспокоїлась... я тягнув за поводи щосили... чи вона тягнула мене поводами, вже не пам’ятаю...

Артем відчував, що ось-ось не стримає сміху. Але це було неможливо: Дмитро Борисович вбачав би в цьому особисту образу. Тому юнак щосили намагався зберегти серйозний вигляд. А археолог обурено вів далі:

Чого тільки я не робив! Я спиняв її ногами, стискував їй боки, кричав їй, щоб вона спинилася. Де там! Клята тварина мчала степом як вітер, намагаючись до того ж весь час скинути мене...

— Та це ваша кобила просто йшла галопом...

— Мовчіть, кажу вам! Галоп я прекрасно знаю, бачив його кілька разів у кіно. Це коли кінь хоч і швидко, але розмірено скаче — і людина ритмічно підстрибує в сідлі разом з ним. Еге, це мені відомо! Коли б то був галоп! Бо ж хіба тут можна було ритмічно підстрибувати, якщо, я вам кажу, ця потвора весь час намагалася скинути мене через голову?..

Артем одвернувся, щоб археолог не помітив, як його обличчя страшенно перекривилося від ледве стримуваного сміху.

— На решті я вхопився обома руками за її шию. Я випустив, звісно, поводи, бо вони були вже ні до чого. І тoді ж таки загубив попону, яка править тут за сідло... Нічого, до речі, тут смішного немає, Артеме! Це неввічливо й нетактовно— сміятися, коли вам розповідають про такі неприємності!

— Я... я не сміюся, Дмитре Борисовичу... я уважно слухаю і навіть співчуваю вам... то я просто важко дихаю від швидкої їзди...

— І от, коли я тримався руками за шию, саме тоді я востаннє спробував ще раз вплинути на цю скажену тварину, — гнівно зиркнув на спокійну кобилу археолог. Вона мирно паслася, соковита степова трава хрумтіла в неї на зубах. — Я крикнув їй у самісіньке вухо: «Стій, чортяко!» І що б ви думали вона зробила?

— Спинилась?

— Звідки ви знаєте? — підозріло запитав археолог. — Ну так, спинилася. Тільки як?

Артем не розумів: що мав на увазі Дмитро Борисович?

— Клята тварина спинилася не вся зразу. Спочатку вона спинилася передньою своєю частиною. Так, так! Я добре пам’ятаю! А задня тим часом продовжувала скакати, ось що!

— Та як же це могло...

— Задня продовжувала скакати, я вам кажу. Я не знаю, втім, чи довго це тривало, бо я, зрештою, не витримав. Підкинутий задньою частиною, що скакала, я перелетів через передню, яка вже спинилася на нерухомій землі. Як тільки кістки собі не переламав, не знаю, А тоді й кобила спинилася остаточно, цілком... Та що з вами робиться?..

Артем зігнувся на коні, припав йому до шиї і нестримно реготав. Він знав, розумів, що це нечемно, що не можна сміятися з невдачі іншого, та ще такого поважного чоловіка, як Дмитро Борисович, але що міг він зробити? Такої кумедної розповіді йому не доводилося чути ніколи в житті!

— Перестаньте сміятися, юначе. Мені, наприклад, зовсім не смішно. Ну?

Нарешті Артем угамувався. Витираючи сльози на очах, він намагався разом з ними стерти і залишки сміху, що нестримно вихлюпувався зсередини назовні. Він спитав, з усієї сили зберігаючи серйозний вигляд:

— А чому ж ви не хотіли їхати до нас тепер, коли ми кликали?

Археолог сердито глянув на нього поверх окулярів:

— Ви що ж, гадаєте, що цю тварину так легко вмовити, щоб вона дозволила знову сісти на неї? Вона не хоче! Ось уже з чверть години я умовляю її. Але вона й слухати не бажає. Я до неї, а вона від мене. А ще казали, що вона спокійна, слухняна! — з справжнім відчаєм закінчив Дмитро Борисович.

— Ви б її за поводи взяли, тоді вона не пішла б од вас.

— Спробуйте це зробити самі, юначе. В неї спереду, між іншим, є зуби. Ззаду — копита. А збоку просто немає за що вчепитися...

Артем відчував, що на нього накочується новий напад сміху. Це остаточно образило б роздратованого археолога. Тому він мовчки зіскочив з свого коня, підійшов до кобили Дмитра Борисовича, взяв її за поводи і підвів до невдахи хазяїна:

— Сідайте, Дмитре Борисовичу. Я потримаю її. Археолог дуже підозріливо дивився на юнака: надт безстрашно він діяв, надто легко він поводився з скаженою конякою. Але їх уже нетерпляче гукали товариші, треба було поспішати. Незграбно навалившись на спину кобили, Дмитро Борисович насилу видряпався на неї. За хвилину вони вже мирно їхали поруч. Археолог їхав мовчки, позираючи недовірливо то на кобилу, яка чомусь тепер бігла цілком мирно і спокійно, то на Артема, який, здавалося, заглибився в думки і зовсім забув про розповідь свого супутника. Нарешті Дмитро Борисович зітхнув, наче наважившись, і звернувся до юнака:

— Е... мені здається, Артеме, що наша з вами розмова з приводу вдачі моєї кобили мала, так би мовити, особистий, приватний характер... і навряд чи варто переповідати все це товаришам... Як ви гадаєте, чи маю я рацію?

— Цілком згодний, Дмитре Борисовичу.

— Дуже радий. Я так і думав, що ви одразу зрозумієте деяку незручність, гм... Скажімо, я затримався тому, що...

Археолог вагався, йому важко було вигадати пристойну переконливу причину:

— Тому, наприклад, що ослабла попруга на попоні, її треба було підтягти, Дмитре Борисовичу, а це досить важко для незвичної людини, — охоче допоміг йому Артем.

— Так, так, я й сам щойно хотів сказати відносно попруги, — зрадів археолог. — І, крім того, у мене є до вас, кхм, ще одне, суто особисте прохання. Ну навіщо так гнати коней, наче на пожежу? Отож надалі — стримуйте ви наших завзятих кавалеристів. Добре? Ну куди нам поспішати? Тільки стомлюватися...

— Гаразд, Дмитре Борисовичу, — погодився юнак. Він чудово розумів, що знервованого археолога треба заспокоїти.

Вони під їхали до товаришів, які нетерпляче ждали їх. Кількома словами Артем розповів вигадану причину затримки, відчуваючи на собі весь час неспокійний погляд Дмитра Борисовича, який, мабуть, побоювався, що юнак не стримається і скаже щось зайве. Втім, усе обійшлося добре, і група вирушила далі. Тепер їхали вже повільно, і Дмитро Борисович незабаром повеселішав. Він навіть знову почав перекладати те, що пояснював Варкан, показуючи на схил горба коло самого урвища, до якого вони під’їжджали.

— Отут, на цьому схилі, добувають руду. Виносять її з ями корзинами. Тут-таки недалеко й витоплюють метал з руди. Керує роботами, між іншим, приятель Варкана, Роніс, той самий, що зацікавив нас першого дня...

Ось уже виразно стало видно схили, від яких, попарно йшли люди. Вони несли руду в корзинах від схилу до великої, зробленої в землі печі. З її труби здіймався чорний дим, такий важкий, що тут-таки одразу опускався додолу й слався по землі.

— Тут працюють невільники, скіфів серед робітників мало, — пояснював Дмитро Борисович, слухаючи Варкана. — Зараз нам принесуть зразок руди, я попросив зробити це для вас, Іване Семеновичу.

— Дякую.

— Крім того, Варкан каже, що він уже викликав сюди Роніса. Мабуть, з ним буде цікаво побесідувати. Варкан каже, що він дуже обізнаний в цих справах...

Іван Семенович, надзвичайно зацікавлений, уважно роздивлявся навколо. Такі самі, власне, схили, як і всюди. Кам’янисте урвище... а ось принесли і руду. Що ж, гарна руда... правда, в ній є чимало домішок, досвідченим оком геолога це можна було помітити відразу. Тому-то з цієї мідної руди й виплавляють бронзу: очевидно, в ній є певна доля олова чи сурми, цинку чи свинцю... Так, саме так. Бронза з такої руди має бути непогана. Але...

• Предыдущая
• 43/94
• Следующая