Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 40
- Предыдущая
- 40/94
- Следующая
— Ясно, Дмитре Борисовичу, ви не можете примиритися з думкою, що я завадив вам побачити все це на власні очі, — насмішкувато зауважив Артем.
— І навіть не тільки побачити, а й відчути на власній шиї, — додав з красномовним жестом Іван Семенович.
— Та ну вас, — сконфужено відвернувся археолог. — Я вам розповідаю про серйозні речі, а ви глузуєте... Знав би таке, не говорив...
Розмова раптом урвалася. До них під’їздив Сколот. Його суворе обличчя цього разу було усміхнене. Голос звучав лагідно і дружньо, коли він заговорив:
— Сколот вітає чужинців з перемогою над Дорбатаєм. Сколот хоче сказати вам, що він все одно не допустив би здійснення погроз Дорбатая. Але так вийшло краще, бо обійшлося без бійки, хоч воїни Сколота були напоготові. Тепер ніхто не може торкнутися вас. Сколот запрошує вас до себе. Ви будете його шановними гостями!
Так принаймні звучали його слова після подвійного перекладу — Варкана і Дмитра Борисовича. Археолог хотів уже відповісти, що вчені охоче приймають гостинне запрошення вождя, як Іван Семенович виступив уперед і мовив:
— Я хочу сказати Сколотові ось що. Мене й моїх товаришів дуже дивує, чому ми чуємо ці щирі запрошення тільки від нього самого. Адже у Сколота є молодий син Гартак. Чому не запрошує нас і Гартак? Хіба він, славетний Гартак, вороже ставиться до нас?..
Це був хитрий і рішучий хід у складній, заплутаній обстановці. Якщо Гартак теж запросить чужинців бути його гостями, то він уже не матиме права шкодити їм. Священні скіфські звичаї не дозволяли цього. То було б ганебним вчинком!
Сколот слухав те, що перекладав йому Варкан, і його брови насуплювалися. Артем стежив за обличчям Гартака, який наче ховався серед почту Сколота. Він бачив: кривобокий одразу зробив був такий рух, наче бажав утекти, щоб не запрошувати чужинців. Але це було неможливо. Гартак зіщулився, увібрав голову в плечі. Очі його бігали по сторонах, уникаючи погляду мандрівників, особливо Ліди. Але ось почувся голос Сколота. Старий вождь говорив тепер урочисто і владно; і тільки вимовивши останнє слово, він глянув на сина. Цього було досить.
Кланяючись і вимушено всміхаючись, Гартак заговорив, розводячи руками. Навіть без перекладу було зрозуміло, Що він просить пробачити йому за запізніле звернення і запрошує чужинців бути його гостями, як і гостями його славетного, могутнього батька.
— Гаразд, — поважно відповів Іван Семенович. — Тепер ми погоджуємося й приймаємо запрошення. Ми будемо гостями Сколота і Гартака!
І тільки товариші розчули те, що тихо додав геолог:
— В такий спосіб ми незабаром з’ясуємо все, що нам треба...
Кінна прогулянка. — Скіфські скальпи. — Зубний лікар у скіфів. — Метал у кузні. — Конфлікт археолога з конем. — Розповідь Роніса. — Золоті поклади. — Ось хто був автором заповіту!
— Непоганий, зовсім непоганий вершник вийшов з нашого Артема, — жартував Іван Семенович.
— Що там я! — не менш жартівливо відповідав юнак. — Можливо, я з самого дитинства мріяв бути кавалеристом, ви ж не знаєте. От подивіться краще на Ліду. Це справді клас! Сидить на коні, наче ніколи з нього і не злазила!
— А про мене забули? — поскаржився Дмитро Борисович. — Адже, слово честі, ніколи в житті досі не їзди верхи!
— А Іван Семенович, як і слід було чекати, і тут лишається нашим справжнім командиром. Мабуть, він зможе вийти на змаігання з першим-ліпшим скіфом, — закінчив обмін жартами Артем. — Хоча 6 і з нашим другом Варканом.
Молодий скіф, що їхав поруч з чужинцями, радий був нагоді виявити ще раз свої симпатії до них. Це він сам напросився бути їхнім провідником під час огляду стійбища. Він узяв з собою ще двох своїх товаришів, молодих воїнів з дружини Сколота. Тепер Варкан охоче розповідав про все, що цікавило його нових друзів, і навіть навчився з допомогою Артема вимовляти кілька слів їхньою дивною для нього мовою.
Четверо мандрівників їхали на конях, подарованих їм Сколотом. Варкан сам привів їх і навіть розподілив між мандрівниками. Вороного коня одержав під загальні оплески Іван Семенович. Але й своїм невеличким гнідим тонконогим конем Артем був цілком задоволений. Що ж до Дмитра Борисовича й Ліди, то їм дісталися дві маленькі спокійні кобили, причому археолог все одно трохи стурбовано запитував Варкана:
— Ви вважаєте, друже мій, що ця тварина не підведе мене? Вона й справді спокійна? Бо, бачите, мені .дуже не хотілося б мати якісь непорозуміння в конем, оскільки досі мої взаємини з подібними істотами обмежувалися, гм, так би мовити, спогляданням і не поглиблювалися далі...
Тільки коли Варкан категорично ствердив, що запропонована йому кобила — одна з найспокійніших і мирніших в усьому великому табуні скіфського вождя, — археолог наважився сісти на неї.
З великою цікавістю оглядали товариші скіфське стійбище. Чисто все на їхньому шляху здавалося їм незвичайним, привертало увагу, вражало. Вони бачили високі й пишні кибитки на шестиколісних возах знатних скіфів-старшин, які й самі сиділи біля них, оточені служниками і рабами. Бачили менші кибитки численних мисливців, які жили з того, що пощастить їм уполювати в лісі, вимінюючи потім шкури звірів на їжу в знатних скіфів, які мали великі табуни коней. Бачили зовсім маленькі кибитки, біля яких юрмилися бідно зодягнені невільники, ті самі люди, про яких розповідав Варкан. Проте хіба не такими самими фактичними рабами в руках старшин були й усі прості скіфи, цілком залежні від багатіїв? Адже вони не мали майже ніякого майна, крім бідної кибитки на колесах та злиденного хатнього начиння. Все їхнє життя, їхня праця з ранку й до ночі — були підпорядковані вимогам і потребам багатіїв, знатних скіфів-старшин, яким вони пасли худобу, для яких полювали... В цьому мандрівники дуже швидко переконались, оглядаючи становище і знайомлячись з побутом людей.
Лише небагато молодих простих скіфів, той, хто відзначився хоробрістю та мужністю, зміг завоювати собі інше життя. Це були воїни Сколота, точніше, та частина, яка складалася з молодих вихідців з незнатного роду. Родинно зв’язані з бідними скіфами, вони й надалі, як розповідав Варкан, перебуваючи серед воїнів вождя, не втрачали тих зв’язків. Ці молоді скіфи, зодягнені незрівнянно скромніше, ніж сини старшин, трималися дещо окремо від інших, до числа яких належав і Варкан з його друзями, не любили знатних скіфів, пихатих і гордовитих. Це було одразу помітно по поведінці Варкана і двох його товаришів, які трималися осторонь, коли науковці під’їжджали до кибиток старшин, і, навпаки, охоче брали участь у бесідах з простими скіфами. Їх становище воїнів вождя давало змогу триматися дещо незалежно! Втім, було помітно також і те, що знатні скіфи відплачували їм також неприязню, ставилися до них навіть презирливо і скоса поглядали на те, що дехто з молодих воїнів мав приятелів серед нащадків грецьких полонених.
Дійшовши цього висновку внаслідок своїх спостережень, Артем знову згадав неясну, навмисне ухильну відповідь Варкана на запитання, яке він поставив у кибитці віщунів тієї пам’ятної ночі. Чому Варкан уникав ясної відповіді?.. Обов’язково треба буде довідатися в нього! Тільки, на жаль, очевидно, не тепер... доведеться відкласти.
Археолог, оглядаючи стійбище, не міг приховати свого збудження: як же, перед ним розгорталося справжнє життя стародавніх скіфів, про яке він міг досі дізнатися тільки уривками, читаючи стародавніх грецьких істориків або вивчаючи матеріальні знахідки в могильниках. Зрозуміло, що Варкан ледве встигав відповідати на численні запитання Дмитра Борисовича, які сипалися, наче горіхи з мішка. Молодий скіф міг передихнути — та й то дуже ненадовго! — лише тоді, коли Дмитро Борисович відчував крайню потребу поділитися з кимсь із товаришів своїми спостереженнями і враженнями, які буквально переповнювали його.
— Дуже цікаво, просто неймовірно цікаво! — вигукнув він, виблискуючи очима з-під окулярів і зсуваючи на потилицю капелюх. — Бачите, Артеме, в них, у цих скіфів, зберігся повністю той лад, що його описував ще Геродот. Стародавній грецький історик писав, що скіфи складаються з різних племен, причому ті племена неоднаково розвинені, отже, відрізняються громадським станом і звичаями. Деякі перебувають в стадії кочівників, інші стали хліборобами. Розумієте, от ми з вами, до речі, тепер перебуваємо у племені кочівників-мисливців і воїнів... — Ну й що з того? — байдуже відказав Артем, якого ці тонкощі цікавили найменше.
- Предыдущая
- 40/94
- Следующая
