Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 24

• Предыдущая
• 24/94
• Следующая

Нарешті віщун зрозумів, що самими прокляттями Артема не візьмеш. Він верескливим голосом вигукнув жінкам-помічницям наказ, пояснюючи його красномовними жестами.

— Е, він наказує схопити нашого Артема, — Стурбовано мовив Дмитро Борисович. — Треба допомагати. Я побіжу до нього!

— Заждіть, — відповів Іван Семенович.

— Але ж вони схоплять його!

— Заждіть, кажу, — незаперечно повторив геолог. — Ще є час!

Він мав рацію. Справді, помічниці не насмілювались вийти з-за жертовника, незважаючи на наполегливі вимоги віщуна. Вони жваво перемовлялись, але не підкорялися наказові. Тоді розлютований вкрай віщун грізно підніс руку, готуючись, очевидно, осипати прокляттями і своїх помічниць. Цього вони витримати не могли. Боязко, тримаючи поперед себе кинджали, вони вийшли з-за жертовника і ступили крок до Артема.

— Ану, тільки спробуйте! — безстрашно ступив їм назустріч юнак.

Втім, голос Артема був уже не такий певний. Юнак чудово розумів: хіба ж можна було за допомогою маленької кирки боронитися проти кількох озброєних кинджалами і мечами ворогів?..

— Діано, біжи до нього! — тихо мовив Іван Семенович, випускаючи нашийник з рук. Як звільнена пружина, Діана стрибнула до Артема і, враз опинившись біля нього, вишкірила зуби на озброєних жінок. Загрозливе гарчання собаки свідчило про рішучі наміри.

— От нас і двоє, — вже значно веселіше промовив Артем. — Спасибі, Іване Семеновичу! Ну як, і тепер спробуєте? Стережіться, ми з Діаною не будемо жартувати!

Не чекаючи відповіді, він сам рішуче ступив ближче до жертовника, до помічниць віщуна. Ті негайно відступили: самий вигляд Діани безмірно лякав їх. Артем знову почув знайоме:

— Поскіна!.. Поскіна!..

— Отож і я кажу, що поскіна, — засміявся Артем. До нього вже повернувся бадьорий настрій. — Поскіна!

Він вигукнув це дивне слово на повний голос, як гукають, наприклад, «пожежа!» І це справило на всіх скіфів неймовірне враження. На полі запанувала тривожна тиша, яку ніхто, навіть старий віщун, не наважувався порушити.

— Що ж означає це страшне для них слово? — запитав Іван Семенович у археолога. Той знизав плечима: — Важко сказати... По-грецьки слово «кіно» означає — собака. Може і тут це зв’язано з собакою. А можливо— щось на зразок табу. Знаєте, таке особливе слово, що означає — заборона, священна релігійна заборона торкатися до чогось... Це єдине, що я можу припустити.

Тим часом помічниці віщуна знову сховалися за жертовник. Ніякі закляття старого чудодія не могли тепер, очевидно, вплинути на них.

Артем, зовні цілком спокійний, погладив Діану по спині:

— Ну, поскіночко, що будемо робити далі? Старий, здається, зазнав поразки. Як би нам з тобою її закріпити, ти не знаєш?

Юнак уже майже опанував себе: безпосередня небезпека минула. Поки що можна було нічого не боятись. Адже остаточно з’ясувалося, що Діана завдає скіфам неймовірного, хоча й незрозумілого страху. Артем невимушено і лагідно гладив собаку, чуючи, як з-за жертовника долинають до нього збуджені голоси жерців. Мабуть, з погляду помічниць віщуна це також був страшний вчинок — гладити жахливу поскіну! Таким самим невимушеним жестом Артем вийняв з кишені цигарку, розім’яв її між пальцями:

— За цими забобонами та боротьбою з ними навіть немає часу покурити. Правда, Діано?

Іван Семенович усміхнувся: мабуть, він уявив щось смішне. І підштовхнув ліктем Дмитра Борисовича, який здивовано озирнувся, не бачачи нічого смішного.

Артем вклав цигарку в рот, запалив її. Потім з насолодою затягнувся, випустив хмарку диму:

— А приємно покурити після напруження!

Не чувана досі тиша впала на жовто-рожеве поле. Натовп завмер. Жодного слова, жодного руху! Навіть старий вождь здивовано відкрив рота і дивився, як Артем затягувався і випускав з рота дим. Ось юнак ще раз широкою цівкою пустив дим.

— Чого це вони всі так притихли, Діано? Не бачили ніколи, як курять, чи що?

Потроху в натовпі загомоніли. Скіфи збуджено вказували на юнака біля жертовника, на дим, що його він випускав з рота, схвильовано жестикулювали. Мабуть, це видовище було найдивовижніше з усього, що їм довелося сьогодні побачити. Помічниці віщуна давно, вже тихенько відступили од жертовника і змішалися з юрбою: очевидно, вони вважали, що краще бути подалі від молодого чужинця, який не тільки нічого не боїться — навіть страшних заклять старого віщуна! — а й сам ще творить небачені й нечувані дива. Та й старий віщун поступово відійшов убік: йому також, мабуть, не доводилося бачити нічого подібного.

Нарешті Артем кинув недокурок, притоптав його і наказав полоненим:

— Та йдіть ви вже до своїх! Вистава кінчилася!

Він підштовхнув для виразності полонених до їхнього гурту. Боязко відступаючи і не насмілюючись повернутися до юнака спиною, врятовані люди задкували до своїх. Артем співчутливо похитав головою:

— Ач, які залякані, бідолахи!

Він повернувся і рушив до товаришів.

Діана бігла поряд. І там, де проходив юнак, стихало гудіння натовпу, люди з повагою й страхом дивилися на нього, заглядали йому в рот: а чи не з’явиться звідти ще загадковий дим?..

— От яка вийшла історія, — сказав Артем, підійшовши до товаришів. Він намагався приховати своє збентеження, яке дедалі більше охоплювало його. Адже він не виконав прямого наказу Івана Семеновича, кинувся до жертовника, знову поставив усіх під загрозу. — Іване Семеновичу, слово честі, не міг я витримати... — В голосі його дзвеніли нотки непевності, наче він просив пробачення...

— Гаразд, гаразд, Артеме. Про все поговоримо потім. Побачимо, що буде далі, — відповів несподівано мирно геолог.

Що таке? Очі Ліди були вогкі, вона мало не плакала. От диво!

— Я так хвилювалася за тебе, Артемчику, — промовила вона.

Дивно, але Артем не знайшов, що відповісти дівчині. Він тільки схопив маленьку руку Ліди і палко стиснув її. А його другу руку тим часом узяв Дмитро Борисович.

— Юначе, — сказав він, тиснучи Артемові руку, — юначе! Ви — справжня людина! Я... я вітаю вас! — Його борідка тремтіла.

Тепер Артем остаточно зніяковів. Та що ж він зробив такого, щоб усі казали про це та ще й хвилювались? Іван Семенович не сердиться, не лає його, і це вже дуже добре...

— Товариші, увага! — пролунав голос геолога. — Старий вождь каже про нас.

Справді, вождь щось наказував, вказуючи на чужинців. Потім він помахом руки владно покликав до себе головного віщуна. Той неохоче підійшов, незадоволений, лютий, хоч і намагався приховати свою лють. Розмова була недовга. Вождь владно і суворо говорив, а віщун слухав його з дедалі більшим незадоволенням. Він навіть спробував раз заперечити вождеві. І той враз підвищив голос, в якому наче задзвенів метал. Віщун покірно схилив голову. Тільки його маленькі хитрі очі швидко бігали та стискалися в безсилій люті кулаки.

— Який же він противний, — прошепотіла Ліда.

Артем дивився на віщуна. Кривобокий молодик, щ виходив свого часу зустрічати старого вождя, не зводив погляду з Ліди. Це розсердило Артема. Кривобокий немовби відчув, що на нього дивляться. Він хутко зиркнув убік, помітив підозріливий погляд Артема і відразу одвернувся. Артем бачив його очі лише одну мить, але й цього було досить, щоб помітити ворожість, з якою кривобокий зиркав на нього.

«Хто він? — подумав Артем. — Не проста людина, бо вдягнений дуже багато... Он скільки на його одязі блискучих золотих бляшок... І тримається впевненіше за інших... звісно, коли на нього не дивиться старий вождь!»

Тим часом розмова вождя і віщуна закінчилася. Віщун низько вклонився і одійшов. Артем уважно стежив за ним. Йому не подобалося його хитре і люте обличчя... Проходячи мимо кривобокого, старий віщун ледве помітно хитнув головою. А кривобокий відповів йому таким самим хутким поглядом, після чого знову покірно опустив очі.

— Еге, тут щось не так! — зауважив Артем. — До цього треба придивитися...

Проте, сказати правду, він одразу забув про побачене. Бо до старого вождя підійшов ще один скіф — у скромному одязі, з єдиним золотим значком на шоломі. За ним стояв чоловік зовсім іншого вигляду — смуглолиций і безбородий. Тримався він спокійно і невимушено. Старий вождь звернувся до молодого скіфа з золотим значком на шоломі. Дивно, але його суворий голос одразу, якось потеплішав, він говорив дружньо, навіть лагідно. Вислухавши вождя, молодий скіф уклонився і мовив кілька слів своєму безбородому супутникові, після чого обидва підійшли до полонених. Безбородий голосно заговорив з полоненими, як старший, але зовсім не як стороння людина, не як чужий начальник. Він наче заспокоював їх.

• Предыдущая
• 24/94
• Следующая