Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 16

• Предыдущая
• 16/94
• Следующая

Він зробив багатозначну паузу.

— Яке розв’язання? — не витримав Артем.

— Повертатися назад, щоб потім прийти сюди знову, запросивши робітників і прихопивши знаряддя, — і тоді розкопати завал і за всіма правилами техніки підземних робіт. Це найрозумніше... повторюю, якщо люди вільні від дослідницького запалу...

— Ні! — разом відповіли Артем і Ліда. Дмитро Борисович також заперечливо хитнув головою. Відкладати подорож не хотів ніхто, це було ясно!

Іван Семенович щиро розсміявся:

— Мушу визнати, що іншої відповіді я й не сподівався помути, — лукаво сказав він. — От яка отрута цей самий дослідницький запал! Втім, не вільний од нього і я сам, каюсь. Отож, щоб не сперечатися далі, перейдемо до другого варіанта розв’язання нашої проблеми...

Всі очікувально дивилися на нього. Повернула голову навіть Діана, немов стверджуючи тим думку Ліди, що ця собака все чисто розуміє, тільки не може говорити.

— Другий варіант такий: шукати дальшого шляху тепер, — спокійно мовив Іван Семенович.

— Але як? — скоса глянув на нього з-за окулярів Дмитро Борисович. — Що ми можемо зробити з завалом?

— Розкопати, — незворушно відповів геолог.

— Розкопати завал власними силами? Тисячі тонн грунту і вапнякових порід? Не маючи ніяких інструментів, крім легких кирок, не маючи достатньої робочої сили? Ну, знаєте, це, в найкращому разі, безпідставний оптимізм! — демонстративно обурився Дмитро Борисович. — Я ніколи не чекав од вас, Іване Семеновичу, таких легковажних рішень і пропозицій!..

— Що ж, Дмитре Борисовичу, на мою думку, оптимізм ніколи не шкодить, — весело відізвався геолог. — Особливо якщо він аж ніяк не безпідставний, в чому вам доведеться незабаром переконатися. А от ваша запальність, — вона й справді нічому не зарадить. Так-то, дорогий мій археологу! Тим більше, що я зовсім не пропоную розкопувати нашими не дуже міцними руками тисячі тонн породи. Прошу, погляньте сюди, перевірте мої... ну, не розрахунки, певна річ, а, скажімо, деякі припущення.

Він освітив карбідкою завал. Було ясно видно два велетенські сталагміти, що утворювали ніби ворота, вкрай засипані землею.

— Я кажу саме про це місце і ні про яке інше. Виходячи з плану Проніса, отут, між цими сталагмітами, і мав починатися другий підземний хід чи звуження печери. Так, Артеме?

— Так, Іване Семеновичу.

— І я вважаю, що тут шлях перетятий не тисячами і навіть не сотнями тонн породи. Подивіться: обвалилося, правда, дуже багато землі. Але ж видно й неозброєним оком: вгорі, між сталактитами і верхівками сталагмітів, зависла гігантська брила. Он та сама, що схожа на п’ятикутник. І саме вона загородила шлях землі, яка сипалася згори під час завалу. Отож, я насмілююся твердити, що між цими двома сталагмітами утворився лише тонкий простінок з пухкої землі завтовшки, може, всього метр або два. Це все, що відділяє нас од підземного шляху. Ви, здається, не вірите мені, Дмитре Борисовичу? Тоді, прошу, переконайтеся!

Під недовірливим поглядом археолога Іван Семенович постукав кілька разів киркою об стіну з другого боку напівзасипаних землею сталагмітів. Звук був глухий. Артем крадькома глянув на Ліду: такий звук свідчий про велику товщу породи. Але Іван Семенович уже посувався далі, весь час прислухаючись до звуку ударів кирки. Тепер вона вдаряла вже по самому сталагміту. Звук був інший — чистий, дзвінкий.

— Що ж, це цілком зрозуміло, — недовірливо сказав Дмитро Борисович. — Чуємо дзвінкий звук, бо тут кристалічний вапняк. Це ще нічого не означає, дорогий Іване Семеновичу... Адже вапняк...

Він не закінчив. Геолог знову стукнув плазом по простінку між двома сталагмітами, про які казав раніше. Звук був не схожий на попередні. Здавалося, що там, за земляною стіною, порожнява. Звук відлунювався глухо, потроху завмираючи, тривав кілька секунд і вже потім остаточно зникав.

— Ну, що скажете?

Кирка Івана Семеновича спинилася.

— Нібито... нібито... — Дмитро Борисович вагався. Хтозна, чи той завал справді невеликий, — проте принаймні є надія подолати перешкоду й посуватися далі. Археолог рвучко подав руку своєму другові і щиро мовив:

— Думаю, ви маєте рацію! І ніякі докази більше не потрібні!

— Обговорення вважаю закінченим, — виголосив урочисто Іван Семенович. — До роботи, товариші!

Чотири кирки майнули в повітрі майже одночасно. Але дві в них врізалися в землю все ж таки раніше від решти: то була кирки Артема і Дмитра Борисовича. Артем стомився від чекання і радий був щось робити. Що ж до археолога, то він бажав надолужити витрачений на розмови час. Так чи інакше, далі удари кирок змішалися, випереджаючи один одного. Вивернуте каміння котилося вниз по схилу.

— Раз, два... раз, два... — командував сам собі Артем, вкладаючи в удари всю свою силу. Інші працювали мовчки. Тільки кирки розмірено злітали в повітря і врізалися в землю та глуха луна віддавалася в печері.

Ліда на хвилинку спинилась й витерла з лоба краплини поту, їй здалося, що луна за стіною стала гучніша. Невже мета так близько? Швидко, швидко, відпочинемо потім!

Артем працював на всю силу. Кирка Артема блискавично літала в повітрі. Заглиблення в стіні проти нього збільшувалося. Удар за ударом, удар за ударом без перерви.

І зовсім несподівано кирка Артема проскочила кудись у порожняву. Артем не встиг ще нічого зрозуміти, як держак кирки заволокло сірим димком.; Щось зашипіло, засвистіло.

— Стій! — пролунав збентежений голос Івана Семеновича.

З невеличкого отвору, зробленого останнім ударом кирки Артема, била цівка сірого диму. Дим той ішов під тиском, бо бив з отвору, як вода з шланга, він сичав і розходився в повітрі, повільно осідаючи додолу. Сивими хвилями він стікав униз, уздовж схилу, вкриваючи ноги людей.

Уривчасто і тривожно загавкала Діана. Вона враз стрибнула на зламаний, плескатий сталагміт і, стоячи там, гавкала на сиву димову цівку люто й непримиренно.

— Що ж це за газ? — напівздивовано, напівзлякано спитала Ліда, помішуючи киркою сиві густі хвилі біля своїх ніг.

Цього не знав ніхто. Безумовно, це не був копальневий газ, бо він не горів і не вибухав од вогню карбідок, що стояли на камені. Та й звідки було взятися копальневому газові тут, серед вапняків? Дмитро Борисович нахилився, зачерпнув повні долоні дивного газу. Археолог разом з усіма зацікавлено стежив, як газ, мов рідина, сивою цівкою стікав униз, гойдався округлою хмаринкою в долонях, не розходячись в повітрі й навіть не змішуючись з ним. Дивне явище. Дмитро Борисович понюхав газ.

— Не пахне нічим. Але...

Він спробував іще раз.

— Але дихати ним не можна. Чогось бракує. Може, кисню ?

Артем покуштував і собі. Ні запаху, ні смаку він не відчув. Щось густе й задушливе спинилося після подиху в його грудях. Ні, справді, це дуже неприємний газ...

— Дивіться! Дивіться! — скрикнула Ліда.

Газ поволі наповнював печеру. Його рівень дедалі підіймався, зовсім так, аби печеру заливала вода. Рухлива, неспокійна поверхня газу дійшла до карбідок, що, як і раніше, стояли на плескатому камені. Сиві хвилі газу гойдалися навколо ясного білого полум’я. І ось одна з карбідок, що стояла найнижче, закліпала і потухла! Почулося знайоме шипіння, в повітрі поплив неприємний солодкуватий запах ацетилену.

— Схоже на вуглекислий газ. Само не горить і не дає горіти нічому іншому. І непридатне для дихання. Отже, позбавлене кисню, — вголос міркував Іван Семенович. — Артеме, прикрутіть регулятор карбідки, що згасла, спиніть ацетилен.

Тим часом у стіні щось затріщало. Під тиском газу відірвалася і впала велика брила землі. Тепер газ почав бити із стіни, як потужний фонтан, його потік описував у повітрі широку дугу, падав униз і бурхливими хвилями розтікався далі.

— Треба відступати, товариші! Рівень газу весь час підіймається. А ним же не можна дихати. Залишатися тут небезпечно, — проговорив Іван Семенович і раптом спинився. Його обличчя зблідло. Куди відступати? Адже для цього треба йти вниз, уздовж схилу, що привів їх до цієї стіни. Так, так: рівень великої сталагмітової печери спочатку підвищувався, потім падав, утворюючи заглибину, а потому знов піднімався, уже перед самою стіною. А саме там, у заглибині, збирається головна маса газу, він весь час стікає туди. Шлях назад відрізано. Отже... отже, відступати немає куди! А газ прибуває, він уже вкрив коліна людей... Що ж лишається робити?..

• Предыдущая
• 16/94
• Следующая