Берестечко - Костенко Ліна - Страница 9

• Предыдущая
• 9/25
• Следующая

Кажу: — Не журися.

Кажу: — Пані гетьманова,

ти ж мені дивися!

А вона мені, о Боже! —

до стремен припала:

— Коли я тут що абощо,

то щоб я пропала!

Чума б тебе зачумила,

мусив замовкати.

Чи мав тебе, моя мила,

в замки замикати?

А ТОЙ ЖЕ, ТОЙ,

КОГО СОБІ З'ЄДНАЛА?!

Така красуня, вінчана жона!

Чи вже себе й за устілку не мала, —

чим уподобавсь, смуток тебе зна.

Дворецький з нього — перша кляса.

Солодкомовний, у лакействі — зух.

Його слова б у мисочку — маляса,

у спеку можна вивестися з мух.

Липучий равл в золоченій лівреї,

блідий холуй, драглистий від сидні,

моєї пані ниці емпіреї, —

він так доповз, не втримавсь на коні.

А ще любив закинуть про ойчизну.

Закрався в душу якось. Недарма ж

Лишив на нього птаство й рогатизну,

льохи із ренським, саджавку і саж.

Все поважав маєтне й маєстатне.

Така порода, вутла і плоха.

Я ж думав так:

як до меча нездатне,

то певно ж і нездольне до гріха.

Чи, може, ти одна тому причина?

Чи, може, це в тобі той вавилонський блуд,

що ти їх всіх підпалюєш очима,

як хтива іскра, кинута на трут!

ГИДЬ. ГАДЮШНИК. СОБАЧА ТІЧКА.

Збагнітований Божий дар.

Де ж ти, дівонько, красна чічко?

Де ж ти, жоно, чистий олтар?

Де ж ти, де ж ти?

Щось довго йдеш ти.

Сивий волос почав укидатися.

Дотліває душа до решти.

А куди ж від себе податися?

От, сиджу, кулаки в коліна.

Уздріваю в горілці суть.

Счервеніла уже калина,

Що за гробом моїм понесуть…

ГРІШНИК Я, НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ.

Був женило, джиґун, не послідній таки бабодур,

Може, й десь полишив самосійні діти.

Та й не молод уже. А укліпився в голову дур.

Приманячилась жінка

Над всею цією різнею,

над блюзнірствами світу — святиня моя сливе

Я кохав не одну А щасливий був тільки з нею

Не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе.

Хтось казав: та вона ж у тебе руда

Ох як жар! Та й краси ж гордовитої

Після неї кожна — як прісна вода

після оковитої.

А бувало ж в походах —

зголоднію

Ой да

як захочеться жінки,

аж тісно мені в кунтуші.

Бо похід то похід.

А підвернеться, гляну — хвойда.

Так і верне з душі.

Або й просто жіноцтво.

Ночівля яка чи корчма.

Не одна й молодиця

ласкава була до мене.

Сідло в головах, під боком кошма.

А сон присниться — Гелена.

Я ЗГАДУВАВ ЇЇ. Я ЖИВ ТИМ КОЖНИМ МЕНТОМ.

Беріг в душі як найдорожчий скарб.

А він ходив в каптані з позументом,

В казну по лікоть руку запускав.

Меткий панок, із тих, що не погребують.

Воно запхне і совість за манжет.

Таке нікчемне — кидик, сухоребрик,

ще й зачіска ненаська — левержет.

Улестив пані, спритний на підмову.

Нагледів гроші і звивавсь як вуж.

А я в походах. І ключі від схову

довірив гетьмановій, а кому ж?

НЕ ПРИЇЖДЖАВ УПОТЕМКУ, УПОТАЙ,

аби вночі заскочити обох.

Про це й не думав. Поки віриш, поти й

душа не піде в жебри до тривог.

Я слав гінців наввипередки часу.

щоб у письмі такого наверзти!

А коли я крізь ніч до тебе мчався —

мій кінь іржав уже за три версти!

Дубові двері розхряпнем стояли.

Любив тебе, не вміючи звикать.

То чи ж мені, упитому боями,

мущинський дух по запічках шукать?!

А ти була…

Така була, як завше

Лиш не доглупав я у чому річ:

стара віщунка, й слова не сказавши

полізла спати на холодку піч.

А ВСЕ Ж РОЗКРИЛОСЯ НА КРАДІЖЦІ.

Сиділа правда в порожній діжці.

Казна козацька.

Казна що?

Болить, що ти таке казна-що!

Болить, що отямився лиш допіру,

як з погорілля, як з-під золи.

Що ви удвох мою довіру,

як свині з жолоба, пили!

То що ж ти серце із мене вийняла?

Ти ж мені душу всю запомийнила!

Та будь воно прокляте, все ваше кодло,

всі ваші кубла і всі ваші кудли!

Та я нап'юся,

та я заллюся,

та я на камені постелюся!

Та я ж не в Суботові,

я ж тут в Паволочі.

А КІНЬ ЛЕТИТЬ І ЛЕТИТЬ СВІТ ЗА ОЧІ…

А ЗАВТРА ЗНОВУ НАСТАНЕ РАНОК

Ой коню коню зелений тпру

Ох дайте люди мені утираник-

багровий сором з лиця утру

МАРШАЛОК ДВОРУ, НІЩО В КАПТАНІ.

Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?

Сказав би: каюсь, моя вина.

А він лякаєсь: це все вона!

Ну хто ж тебе, сучий-пересучий сину,

да укусився б ти за язик,

питав про ту соромоту псину

твоїх нічних у мене позик?!

Чи тобі полегшало,

що на мене пальцями тицяють

від Дніпра аж по Віслу,

що Гелена підбитою птицею

побіч тебе на воротях повисла?!..

В ГОЛОВІ У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.

Я ж хіба наказував, щоб аж так, на смерть?

Кінь такий зелений, груддя з-під копит.

В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.

Ти ж такий удався, що як щось утнеш!

Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!

То ти в очі туркам вилаєш іслам.

То ти пообсмалюєш бороди послам.

То ти в саме пекло лізеш у бою.

Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!

А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБІТУ

НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.

Щоб ти ж мені виріс лицарем,

а не яким душевбогим.

Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,

щоб не боса стояла перед Богом?..

Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ

цей біль, цю пристрасть, як жаринку.

Одне, що в Бога я просив —

щоб дав мені забуть цю жінку.

Вона була як слід змії

Як гріх з отрутою надпитий.

Я не ненавидів її.

Я був понижений і вбитий.

Я пив. Я мучився. Не спав.

Боявся посміху, як пастки.

Ось я такий і воював.

В мені було зерно поразки.

БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО 3 ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?

Високу душу теж стрясає дріж

Бо я стояв до ворога обличчям.

а жінка в спину застромила ніж.

А щоб мене добити вже образою.

щоб попливла в очах мені земля —

сміялось панство і пило мальвазію

за вірність жон в наметі короля

Піднявши келихи за вірність

вони кричали ще й: "Віват!"

Мойого болю безнемірність

їм закортіло блазнювать

Весь табір чув. Горлали ж до півночі.

Умисне брали гетьмана на глум.

Пушкар, Джеджалій одвертали очі.

Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.

• Предыдущая
• 9/25
• Следующая