Конотоп - Кожелянко Василь - Страница 23

• Предыдущая
• 23/27
• Следующая

… Сутеніло. Ми під’їжджали до невеликого липового гаю, за яким уже невимовною свіжістю давав про себе знати Дніпро. Велика сарматська ріка.

- Не завадило би перепочити та й підкріпити тіла свої, - весело сказав пан Малінка, - про дух не буду, - він хитро глипнув на пана Цезаріуса, - дух же бо кріпкий, але тіло…

- Поки стемніє, треба перебиратись на лівий бік, там і відпочинемо, - владно сказав пан Борзобогатський.

- Sіne іra et studіo, - погодився з ним пан Цезаріус.

Ми з паном Господаровським теж, але мовчки, погодилися з нашим командиром. В’їхали в липовий гай. Це був не дикий ліс, а добре доглянутий парк, дбайливо насаджений українськими бджолярами для того, аби бджоли мали де брати ні з чим не зрівнянний липовий нектар. Запах був, як у нашому католицькому раю.

- Ad paradіs, - побожно мовив пан Цезаріус.

Ми всі благоговійно мовчали.

- Дивіться, братове, - раптом тривожним шепотом прошипів гостроокий малий рицар Господаровський. - Якісь люди в глибині гаю.

- То не люди, то мародери, - сказав категоричний пан Борзобогатський, - вони обдирають липи.

Справді, якісь бородаті люди в чудернацьких кафтанах заповзято обдирали наші польсько-українські липи. Поряд на землі лежала їхня зброя: шаблі, списи, луки в сагайдаках, якісь варварські сокири, навіть кілька старомодних ґнотових рушниць - пищалей.

- Ха, - зневажливо пирхнув пан Малінка, - та це ж москва, бо лише в них ще на озброєнні аркебузи, вже навіть татари мають мушкети, а ці…

- Barbarі, - підтримав його пан Цезаріус.

- Але навіщо вони це роблять? - здивовано спитав пан Господаровський, виймаючи шаблю з піхов.

- З липової кори вони справляють собі такі чобітки, - відповів обізнаний у московському питанні пан Малінка.

- Чобітки з кори, - недовірливо подивився на нього пан Господаровський, - чи ти, твоя милість, медом обпився?

- Іn re? - теж не повірив пану Малінкови пан Цезаріус.

- Справді, - гарячкого заторохтів пан Малінка, - мій дядько, царство йому небесне, ходив свого часу разом з йогомосць Жолкевським та йогомосць Сагайдачним Москву палити, тож бачив, як тамті людове майструють собі чобітки з липової кори, - лапті називаються.

- Як, як? - перепитав пан Господаровський.

- До зброї! - тихо скомандував пан Борзобогатський.

- Aux armes! - продублював для себе французькою цю команду пан Цезаріус.

Ми налетіли на москву, як п’ятеро шулік на зграю гусей. Те, що ми вдарили зненацька, а не просурмили виклик до бою, за рицарським звичаєм, мало два виправдання: по-перше, наші супротивники були далеко не рицарі (які ж бо рицарі в лаптях), по-друге, раптовість компенсувалась чисельною - в сто разів - перевагою ворога - москви було не менше п’ятисот стрільців. Нас же - п’ятеро.

Пан Борзобогатський зі своїм, подібним до блискавки, кончаром нагадував мені Ахілла, що вривається у бойові порядки троянців, він сіяв смерть і каліцтво наліво і направо, москва бризкала кров’ю і розбігалась у різні боки…

Пан Господаровський зі своєю непереможною шаблею встигав рубати супостата з швидкістю неймовірною, це був Аякс XVІІ-го століття, мужній і майстерний.

Пан Цезаріус був схожий на Геракла, який своїм леґендарним дворучним мечем одним махом, як голови поганої Гідри, зрубував по дві, а один раз - навіть три, голови кровожерливих московитів.

До пана Малінки більше би годилося порівняння з хитромудрим Одісеєм, бо бив він не стільки силою, скільки хитрістю, він орудував двома руками - шаблею і ятаганом, тому його суперникам доводилось не з медом.

П’ятим героєм цієї звитяжної квінтети був… ну що там приховувати, ви знаєте, - ваш кореспондент, кохані читачі. Я рубався з ворогами Речі Посполитої, як Марій з ворогами Римської республіки, як спартанець під Термопілами, як Еней на руїнах Трої… але, мабуть, слід бути скромнішим…

Московці поволі отямились і почали ставати до бою, ось п’ятеро бородатих липодерів зі списами й алебардами накинулись на пана Малінку. Він же не став випробовувати долю, а зімітував втечу, коли москва кинулась за ним, він рвучко повернувся і порубав усіх п’ятьох…

На пана Цезаріуса насідало зо двадцять стрільців, але його величезний меч був нещадним, - бородаті відрубані голови котилися по листю, як гарбузи восени по городі…

Але все-таки лаври цієї переможної для нас битви цілком по праву належать пп. Борзобогатському та Господаровському, вони порубали так багато москви, що решта від споглядання куп закривавлених тіл та гори відрубаних голів просто-напросто варіювали, вони кидали зброю і втікали в світ за очі…

Ваш покірний слуга теж… А було це так, коли ми кинулись в атаку на мародерів з Московського царства, які прийшли в Річ Посполиту обдирати наші польсько-українські липи (а чи ви знаєте, шановні читачі, що липа, якщо з неї здерти кору, - гине?), на мене накинувся напівголий кацап з величезною алебардою і вже не було би кому писати ці полум’яні рядки, якби я не вистрілив з подарованого пістоля в роззявлений рот аґресивного москаля (а чи ви знаєте, шановні читачі, що якщо загинуть всі липи в Україні, то не буде меду?), одне мене втішає, що мій перший вбитий не мучився, чого, на жаль, не можу сказати про другого, - шаблею Господаровського я розпоров йому черево, з якого вивалились кишки і рештки його обіду - якесь капустяне листя і грудки просяної каші. Поранений москва верещав, як кріль, а я стояв і дивився, аж поки пан Цезаріус не відтяв йому голову своїм мечиськом.

- Може, твоя милість вже миру хоче, - несподівано запитав мене польською пан Цезаріус. Від несподіванки, що цей вчений рицар заговорив польською, я ствердно кивнув головою.

- Para bellum! - потужно і звично сказав пан Цезаріус і пішов далі рубати москву.

…Після всього, коли вже ми збирались в дорогу, пан Малінка привів чотирьох зв’язаних полонених, решта з стрілецького полку, який налічував п’ятсот, або втекли, пошкоджені в розумі, або були порубані…

- Що цих - порубати чи продати татарам? - заклопотано спитав пан Малінка нашого зверхника пана Борзобогатського. - Інакше з ними нема як.

- Лише так! - підтвердив пан Господаровський.

- Ferro et іgnі! - проголосив пан Цезаріус.

- Вогнем і мечем! - переклав пан Малінка.

- Ні, братове, - несподівано заперечив пан Борзобогатський, - не лише мечем. - Він витягнув з-за свого фіолетового шовкового пояса турецький кинджал, руків’я якого настільки було обсипане коштовним камінням, що випромінювало увсебіч незчисленні іскри, підійшов до полонених і (тут, шановні читачі, я на мить засумнівався в рицарських чеснотах пана Борзобогатського, але лише на мить, хоча й за цю мить мені дотепер соромно) розрізав шкіряні пута, і сказав москвам:

- Йдіть собі, ви вільні, і передайте своєму московському цареви Алєксєй-Михаличу, що Річ Посполита жодної п’яді своєї священної землі, щедро политої рицарською кров’ю, не віддасть завойовникам. Ми, польські рицарі, даруємо вам життя і волю!

Московити недовірливо подивились на пана Борзобогатського і з острахом на пана Малінку, і раптом з вигуком «Ех, ма!» кинулись тікати. Пан Борзобогатський несподівано спіймав останнього за комір, притягнув до себе і спитав:

- Скажи мені, москво, як це ви кажете, коли виховуєте когось почергово то карою, то ласкою? Щось там про нагаї та марципани?

- Кнутом і пряніком, - пробелькотів на смерть переляканий москвин.

Пан Борзобогатський відпустив його і продовжив свою фразу, звернену до нас, його бойових побратимів, рицарів Речі Посполитої: - Ні, братове, не лише мечем, а й цим… як це він, цей москаль, сказав… марципаном таким…

- Калачем! - вигукнув пан Малінка.

Ми весело засміялись і продовжили свою нелегку путь.

На превеликий жаль, коли ми прибули під Конотоп, там уже все було закінчено: польське військо при допомозі союзників - українських козаків та кримських татар - вщент розгромили московську армію, рештки якої поспіхом втікали за кордон Речі Посполитої.

…У конотопській корчмі опісля я, мимоволі, підслухав розмову двох своїх товаришів по тій небезпечній, але звитяжній подорожі.

• Предыдущая
• 23/27
• Следующая