Конотоп - Кожелянко Василь - Страница 19
- Предыдущая
- 19/27
- Следующая
Газета «Едіот Гадаот»
Автовізій САМУЕЛІ
Битва залізних канцелярій*
* Переклад з єврейської. - Вид.
Конотоп - це вам не Бердичів, не Жмеринка, не Черновіце і вже далеко не Одеса. Але й у цьому непривітному для нас містечку я знайшов канцелярію. Ну, не те, що ви подумали, це була більше міняльна контора, до того ж підпільна, до того ж при корчмі, але це був осередок ґешефту в цій жорстокій Україні, підпаленій Хмельницьким одночасно з усіх чотирьох кутів. Думаєте, вона не горить донині? Горить, але не ясним полум’ям, як би… гм… хотілось, а якось тліє, кіптявить, куриться.
В тяжкий для українського єврейства час я потрапив у це містечко під такою символічною назвою, як Конотоп: після голокосту, вчиненого цими чубатими фашистами Зінька Хмельницького, поволі почали оживати осередки генделю в цій країні і пожвавлювалась розбудова канцелярій по території. А тут ще ґої знову зчепилися битися між собою. А б’ються вони, ці… ну, ви знаєте… якось нешляхетно, не по-біблейському і навіть не по-давньоримському, - вони ріжуться, як п’яні махновці на черговому весіллі отамана Нестора Івановича, аби його…
Ми сиділи у реба Герцля, конотопського чоловіка, якій встиг вийти з голокосту Хмельницького з втратами мінімальними: дві перини, набиті пір’ям, скринька з фальшивими гульденами (цина покрита сусальним золотом), дев’ятдесятдворічна бабця (вмерла не стільки від козацьких шабель, скільки від нервів), цнота двадцятидев’ятирічної кульгавої Двойри та майже новий суконний лапсердак. Справжні ж цінності, як то бочівка із золотими дукатами, перини з пуху, срібні ложки дев’ятдесятдворічної бабці, цнота сімнадцятирічної красуні Сари та таки новий оксамитовий лапсердак, було надійно сховано разом з малим Хаїмком, дружиною Ребекою та самим Герцлем на хуторі козака Вареника, який мав страх Божий від смертовбивства, а також вільноконвертовані золоті гроші любив більше, ніж антисемітську ідею. На цей раз Герцль вижив. І во славу зустрічі наступного року в Єрусалимі знову відкрив у Конотопі корчму… Залізні ми люди, все-таки, залізні наші канцелярії!
Ми сиділи у реба Герцля, їли надзвичайно смачну фаршировану щуку, яку приготувала дуже вправна його жона Ребека, і пили солодке грецьке вино. Розмовляли за високе.
- Як ви думаєте, реб Самуелі, - спитав мене шановний Герцель, - якщо ґой Гуляницький зі своїми п’ятьма тисячами козаків витримає облогу Конотопа стами тисячами вояцтва ґоя Трубєцкого ще два тижні, то за скільки я продаватиму їм штоф горілки?
- Невже за дукат?
- А шо ви собі думаєте?!
- То ви маєте добрий гендель. Позичте мені сто червінців…
- Охо-хо-хо, реб Самуелі, реб Самуелі, хіба ви не знаєте, які тепер тяжкі часи. Я вам позичу тридцять срібних цехінів. Скуштуйте ще щуки.
- Чи ви знаєте, реб Герцель, як давно я не їв справжньої фаршированої щуки з медом?
- Це я не знаю, скільки ви не їли такої щуки? Це я не знаю, який тепер тяжкий час? Ха!
- А ви знаєте, реб Герцель, що на порятунок ґоя Гуляницького йде ґой Виговський зі страшною силою - козаки, поляки, татари?
- Шо, я не знаю цих татар? Вони беруть ясир. А ви знаєте, реб Самуелі, вони хочуть, аби нас уже не було?
- Не діждуться!
… Ще два тижні я жив у корчмі енерґійного Герцеля, щуки більше, правда, не їв, бо облога давалась взнаки. Але на то ми й богообраний народ, аби не пропадати з голоду на цій ґойській війні. Ми мали вдосталь іншої риби, хліба, і навіть молока та меду. На другий день їх ґойського християнського свята - Петра і Павла - до мене підійшов шановний Герцель і сказав радісно:
- Ви чули, реб Самуелі, ці ґої побили тих!
- Так чого ви крутите, чого не підіймаєте ціну за штоф горілки до одного дуката з половиною?
- А ви не чули, що вони розбили їх, облоги Конотопа вже нема, полковник Гуляницький геть погнав князя Трубєцкого в Московію, а князя Пожарского зарізали татари?
- А звідки сили в того Гуляницького з його п’ятьма тисячами козаків розбити двісті тисяч московитів?
- Як, ви не знаєте, йому на допомогу прийшов гетьман Виговський? Ґой.
- Сам?
- Сам, з козаками, поляками і татарською ордою! Ви не знаєте, що вони розбили московських ґоїв? То я вам розповім. Слухайте мене. Гетьман Виговський напав на князя Трубєцкого, розбив його вщент. Ви не знали? Стріляли в них з мушкетів, як на полюванні куріпок… Тридцять тисяч московського трупу… тридцять тисяч кацапів уже не запишеться в Чорну сотню!
- Я вітаю нас, реб Герцель, а разом з нами вітаю весь український нарід!
- Ви думаєте, реб Самуелі, що цей український нарід не на нашу голову? Згадайте, що було десять років тому. Згадайте того фюрера Хмельницького та його запорізьких есесівців!
… Важко мені було щось заперечити цьому мужньому єврейському сподвижнику, який не дезертирував з поля впливу, не втік з цієї оскаженілої країни, яку покарав Всевишній. Покарав за невинну корчмарську й орендаторську кров, за спалені ґуральні й монопольки, за розграбовані ломбарди й міняльні контори, за знищені банки й зарізаних лихварів, за розтерзаних канцеляристів на недержавній службі…
Попіл спалених канцелярій мусить стукати у наші… наші, словом, ясно.
… Через цю ґойську війну я не зумів виконати завдання редакції і написати серію репортажів про функціонування фінансово-промислової групи «Ґевел ґаволім»*, яка ще до голокосту Хмельницького функціонувала у східноевропейському регіоні. Я мав відвідати канцелярії «ҐҐ» у Кракові, Варшаві, Яссах, затим у Криму, а згодом у Києві, Чигирині, Чернігові, потім - у Москві. Не вийшло, шановні читачі, через цю війну я надовго засів у Конотопі. Але звідки взялась ця війна, чи реб Борисовський з московської канцелярії «ҐҐ» не задумав здійснити перерозподіл сил і капіталів у самій фінансовопромисловій групі «Ґевел ґаволім»? Чи не звідти ростуть вушка цієї війни? Бо чи зумів би князь Трубєцкой без грубих грошей спорядити 200 тисяч війська для походу на Україну?
* Щось по-єврейськи, щось про суєту суєт. - Вид.
Але нема, як кажуть місцеві ґої, лиха без добра. Перебуваючи у Конотопі, спочатку в облозі, а згодом під час святкування козаками їх великої перемоги, я нарвався на страшенну таємницю, з якою й хочу поділитися з вами, шановними читачами.
Просто перед моїми вікнами декілька козаків замордовували за шпигунство на користь Москви старого єврея зі срібною бородою. Старий верещав і випручувався. Тоді Кудря з мортирної команди взяв його голову і сховав її у себе під пахвою. Єврей затих і розчепірив ноги. Кудря правою рукою витягнув кинджал і обережно зарізав старого, не забризкавшись. Потім він стукнув у зачинену раму вікна.
- Якщо хто інтересуєтся, - сказав він, - нехай прибере. Це свобідно…
І козаки завернули за ріг*.
* Цей випадок може підтвердити хаджибейський раббі Ісаак Бабель.
Я вибіг з будинку, старий єврей був уже цілком мертвий. З власником Конотопської корчми ми занесли труп нещасного в приміщення і поклали на лаву. Згодом прийшов кантор і пронизливим голосом заспівав «Ел молей рахім».
Раптом я побачив, що з пазухи трупа виглядає ріжок білого паперу. Дуже білого, як на XVІІ ст. Непомітно для євреїв я витягнув цей папір, сховав собі під полу і вийшов у другу кімнату.
Ви знаєте, що то був за папір? Таких паперів не могло бути в XVІІ ст., бо це був дуже білий, як би тепер сказали офсетний, папір. Але це ще не все, - списаний цей папір був не бузиновим чорнилом гусячим пером, а на ньому, - спочатку я своїм очам не повірив, але згодом це підтвердили зрілі очі корчмаря Герцеля та молоді очиці малого Хаїмка, його сина, - нахабно, як на XVІІ ст., розмістився шрифт комп’ютерного набору. «Пентіум» чи «Макінтош», не можу сказати, але одне очевидно: цей аркуш білого фінського паперу побував у лазерному принтері. Звичайно, ви можете мені й далі не вірити, але текст було написано російською мовою. Я прочитав цей текст єврейській громаді Конотопа мовою ориґіналу, - вони нічого не зрозуміли, я переклав їм українською, - вони нічого не зрозуміли, я сяк-так переклав їм спочатку арамейською, потім на івріт, - вони нічого не зрозуміли, тоді я якось переклав на ідиш, - вони нічого не зрозуміли… І не могли зрозуміти, бо й я сам, людина кінця XX ст., мало що зрозумів. Чому, по-перше, цей текст російською мовою; по-друге, навіщо, кому й куди ніс цей папір покійний єврей із срібною бородою; звідки в XVІІ ст. комп’ютер «Ай-Бі-Ем»? І так далі… Ех, гарячий ти на руку, запорожцю Кудре!
- Предыдущая
- 19/27
- Следующая