...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 5

• Предыдущая
• 5/53
• Следующая

— Над чим зараз працює ваш чоловiк? Я гадаю, секретiв вiд вас не мав.

— Не дуже дiлився. На початку року, пригадую, якось прийшов увечерi у доброму настрої, обiйняв мене i вигукнув: "Еврика!" Виявляється, вiн щось придумав, я не зрозумiла, якийсь новий спосiб шлiфовки металу. Я у технiцi не дуже розбираюся… Та й Слава про це бiльше не згадував… Певно, не захопило його. А коли пiзнiше поцiкавилася, сказав: "Вiдчепись!" Вiн потiм iще щось винаходив… А чим конкретно зараз зайнятий, не скажу, не знаю…

— А Журавель?

— Навiть не уявляю. Знаю тiльки, що обоє вони машинобудiвники, фахiвцi по обробцi металiв. Тобто вже не обоє, - схаменулася жiнка. — Який жах, який жах! Подумати тiльки! — Вона заплющила очi i струсонула головою, немов вiдганяючи якусь примару.

Варварi Олексiївнi стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблi бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилiтаючи на гребiнь хвилi. Перед її очима справдi раз у раз з'являлися знайомi картини, i тодi огрядний чоловiк, що сидiв поруч, немов розчинявся у їхньому примарному свiтлi, i поки вiн знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловiка, почути його несмiливий, немов провинний голос. Дiтей вони не мали, i у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.

Цього року з чоловiком щось сталося, їй здалося, що вiн зазнав якоїсь серйозної невдачi, переживає її i, зламавшись, замкнувся в собi. I задушними лiтнiми ночами, коли вони лежали врозкидь на спiльнiй постелi, i у цi зимовi ночi, коли у спальнi ставало холодно i Вячеслав у снi безпорадно притискався до її теплих грудей (вiн спав неспокiйно, здригаючись i бурмочучи щось нерозбiрливе) — i тодi щемливе почуття жалю до чоловiка охоплювало її.

Останнiм часом усе частiше Вячеслав пiдхоплювався серед ночi, сiдав на лiжку i, не вмикаючи нiчника, довго зглядався в темний квадрат вiкна. Вона теж прокидалася, немов зв'язана з ним ниткою, питала: "Що з тобою?" — i, не дочекавшись вiдповiдi, цiлувала, умовляла спробувати заснути.

Вiн був мовчун. Але iнодi у такi хвилини його охоплювала вiдвертiсть. Тодi проривалися скарги на долю, на те, що вiн — невдаха, що i в iнститутi з ним не рахуються, як належить, i перспектив у нього немає. I тодi вона заспокоювала його як могла, радила не впадати у вiдчай, переконувала, що у нього є талант, але треба бути смiливiшим, наполегливiшим, спритнiшим, як, до прикладу, їхнiй сусiда Антон Журавель.

Але чоловiк лише зiтхав у вiдповiдь i зiзнавався, що до Антона йому далеко: той може будь-яку думку так прикрасити i розмалювати, що йому, Вячеславу, навiть самому не вiриться, нiбито спочатку це була його iдея, а не самого Антона.

Зрештою, виговорившись, звiльнивши душу, чоловiк швидко засинав, а вона ще довго лежала бiля нього з розплющеними очима, i гiркий бiль стискав її серце. Була готова битися за його долю, захистити вiд кривдникiв, вiд зрадливостей життя, допомогти за будь-яку цiну, але не знала, як це зробити…

На свiй подив зараз, пiд час розмови з полковником, Варвара Олексiївна виявила, що почуття жалю до чоловiка раптом десь зникло. Вона згадала про Вячеслава Адамовича навiть з якоюсь прикрiстю i неприязню. Його скарги, духовна немiч, непростима для мужчини, що часом змушувала її брати на себе непосильний тягар, раптом обурили i вжахнули її. Стiльки рокiв жити разом, любити, вiрити в нього, в його зорю, сподiватися знайти з ним яскраве, гiдне життя! Адже їй, як кожнiй жiнцi, так хотiлося мати поруч мiцне плече чоловiка, на яке можна обiпертися!.. А що вийшло?! Ось i тепер вiн несподiвано поїхав у вiдрядження, залишивши її сам на сам з мiлiцiонером, який справляє на неї тяжке враження.

На образ Вячеслава напластовувалися спогади про Журавля — ось той iде їй назустрiч, ось стоїть поруч її чоловiка, ось лежить на тахтi у своїй квартирi…

— Журавель встигав iще й чоботарювати. — Немов здалеку почула вона голос Коваля. — Багато до нього замовниць ходило?

Вона розплющила очi i зустрiлася з пильним поглядом полковника мiлiцiї.

— Еге ж, вiн шив. По-моєму, не багато. Вячеслав казав, тiльки своїм приятелькам. Якось бачила у нього чарiвнi черевички, обiцяв i менi, але так i не зiбрався… — додала жiнка. — Та бог з ними, з черевичками!..

— Ви знаєте кого-небудь з його замовниць?

— Не дуже, — мовила, подумавши, Варвара Олексiївна. — Кравчиня одна до нього частенько навiдувалася, а здебiльшого так: прибiгали — утiкали. Менi не було дiла їх вистежувати… Але найчастiше Слава розповiдав про друкарку з iнституту Нiну. Взагалi, чоловiк не схвалював такий калейдоскоп приятельок, який був у сусiда. Прийде, бувало, вiд нього i обурюється, мовляв, чортзна-що витворяє Антон! I бабоньок тих не дуже поважав. Хiба що друкарку жалiв. Дуже, казав, славна i дуже нещасна. До всiх нещасть треба було їй ще в Антона закохатися… А вiн тiльки голову морочив… Я її частенько зустрiчала, досить-таки гарненька…

У вiдповiдь на запитання полковника: "Чи не знає вона, хто вчора гостював у Журавля?" — Варвара Олексiївна мовчки схопилася за голову. Посилаючись на нестерпний бiль, вона пiдвелася з дивана i сказала, що бiльше не може розмовляти. Коваль бачив, як на її обличчi виступили червонi плями, зрозумiв її стан i погодився продовжити бесiду iншим разом. Деяку початкову iнформацiю вiд неї вiн все ж зумiв одержати…

Коли б його спитали, яке враження справила на нього Варвара Олексiївна, вiн сказав би, що жiнка вразлива, пiд час розмови була вкрай пригнiченою, хоч i намагалася цього не показувати. Але коли їй це не вдавалося, вона здригалася, з жахом поглядала на дверi, мовби звiдти ось-ось могло з'явитися щось страшне.

Це й не дивно: про смерть серед щоденної метушнi люди не думають, але якщо вона з'являється i входить, нехай навiть не у твої дверi, а до сусiди, то все одно кидає чорну тiнь на все навколо, приголомшує, i вiд усвiдомлення, що вона незримо є всюди, i навколо тебе, поруч тебе, не вiдразу вдається звiльнитися.

Проводжаючи полковника, Варвара Олексiївна виглянула на сходову площадку. Коваль помiтив, як раптом спалахнули її очi.

— Ось одна, — пробурмотiла Павленко. — Оця сама Нiна.

Дмитро Iванович побачив худорляву жiнку у пальтi з дешевим штучним комiрцем, яка вийшла з лiфта. Варвара Олексiївна, очевидно, не бажаючи зустрiчатися з нею, буркнула полковниковi: "До побачення" i прикрила за ним дверi. Але Дмитро Iванович був переконаний, що вона залишилася стояти по той бiк дверей i прислухається до того, що вiдбувається на сходовiй площадцi.

Молода жiнка пiдвела погляд на незнайому людину i розгублено зупинилася. Лiфт тим часом, загудiвши, пiшов.

Коваль, удаючи, що не звертає на жiнку уваги, не став викликати лiфт, почав спускатися по сходах. Побачивши, що чоловiк пiшов собi, Нiна наблизилася до квартири Журавля i натиснула на дзвоник.

Цiєї митi Коваль, немов щось згадавши, став повертатися. Жiнка обернулася, потiм погляд її забiгав по дверях, якi все не вiдчинялися. Вона вдруге потяглася до кнопки дзвiнка i, раптом помiтивши, що дверi опечатанi, злякано завмерла.

— Полковник мiлiцiї Коваль, — вiдрекомендувався Дмитро Iванович. — Ви до кого?

Правець, який охопив жiнку, не вiдразу вiдпустив її, хоч вiдповiдь на запитання полковника i так була ясною. Нарештi вона знайшла в собi сили.

— Наш Антон Iванович Журавель… — показала на папку, яку тримала у руках, намагаючись розкрити її зляканими пальцями. — Його робота… Я — друкарка з iнституту, А що сталося?

Все це вона вимовила розгублено, мало не пошепки, не дивлячись на Коваля, i легенький рум'янець набiг на її молоде, приємне обличчя. Та й спитала вона так обережно, немов не була певна, чи має право на це, i не чекала вiдповiдi.

— Ваш спiвробiтник Антон Iванович Журавель цiєї ночi загинув, — сказав Коваль.

— Що-о? — здавалося, не почула жiнка. — Загинув? Ви сказали: «помер»? Як це?! Що ви таке говорите?!

• Предыдущая
• 5/53
• Следующая