...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/53
• Следующая

— Так, — погодився полковник, — на сьогоднi тiльки ми знаємо, що ви не захотiли виключити плиту, коли пальник залила вода. I ви прекрасно розумiєте: доти, поки це знаємо тiльки ми, слiдство офiцiйно звинуватити вас не може. Без переконливих доказiв ми поки що безсилi. Як вiдомо, згiдно з законом, усi сумнiви витлумачуються на користь пiдозрюваного. Але хочу, щоб ви знали i не обманювалися: я не заспокоюсь, поки не розшукаю доказiв. Якщо я не помилився у своїй пiдозрi, то повинен довести вашу провину в iм'я справедливостi вищого закону людського спiвжиття.

— Навряд чи коли-небудь знайдете такi докази, — похмурий вiдчужений погляд Павленка пожвавився. — їх неможливо знайти.

— Якщо помиляюсь — прийму будь-яке покарання. Але переконаний, що так не станеться, бо у мене, крiм окремих фактiв, ще є два серйознi спiльники.

Павленко здивовано глянув на полковника:

— Нiна?

— Нi, не Нiна. Злочин завжди залишає слiди. Навiть злочинна бездiяльнiсть. Це один наш спiльник, i ми знайдемо цi слiди, якi стануть доказами, а другий, — Коваль трохи затримався, — ваша совiсть…

Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.

— Совiсть? — пробурмотiв. — Та яка ж може бути совiсть у мене, у вбивцi, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумiйте мене…

— Справедливiсть сьогоднi ще не перемогла i зло не покаране. Але все життя вас переслiдуватиме примара, спогад про злочин i страх. I ранiше чи пiзнiше ви не витримаєте: ваша совiсть подолає страх i примусить прийти i повинитися.

— Менi немає в чому винитися.

— Ну хоч би в тому, чого у той трагiчний вечiр о десятiй сорок сiм ви подзвонили до "Київгазу" i розпитували, як перекрити газ… — раптом сказав полковник. — Для чого ви це робили?

Павленко був приголомшений. Вiн забурмотiв щось, Коваль змiг розiбрати лише окремi слова: "я не знаю… не дзвонив… "Київгаз"? Який "Київгаз"…", а потiм i цей шепiт перестав злiтати з тремтячих губiв пiдслiдного.

Тим часом Спiвак вставив у магнiтофон касету. У кабiнетi пролунали новi голоси. Спочатку — жiночий: "Диспетчер слухає", потiм пiсля короткої паузи — схвильований чоловiчий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: "Скажiть, будь ласка, як перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажiть, якщо до квартири проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?" — "Ви що, п'янi? Не хулiганьте, — строго промовила жiнка, — кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"

Почулися короткi гудки. Знову пролунав дзвiнок. Плаксивий голос Павленка промовив: "Зрозумiйте мене правильно…"

Слiдчий вимкнув магнiтофон.

— Це — копiя. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний пiд час нашої з вами бесiди у мiськвiддiлi, i цей, записаний на диспетчерськiй плiвцi, — iдентичнi, тобто належать однiй i тiй самiй людинi. Тепер маємо точнi аналiзатори мовлення, осцилографи, новi електронно-обчислювальнi машини, i таке зiставлення голосiв не складало труднощiв. Ви, як iнженер, мали б це розумiти… Отже, чому ви дзвонили до "Київгазу", що означало ваше запитання: "Через скiльки часу людина учадiє?" Вiдповiдайте.

— Присягаюсь, це не я, — шепотiв Павленко. Здавалося, вiн зовсiм втратив голос. — Я не згубив Антона., Зрозумiйте мене правильно…

Жалюгiдне видовище являв собою зараз пiдслiдний: блiде обличчя вкрилося червоними плямами, зiницi розширилися, губи тряслися. Руками вiн учепився у крiсло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кiмната наповнилася страхом.

— Можете посадити мене, — бубонiв вiн далi, — але не я, не я… Нi, нi!!

— А хто ж? Скажiть.

— Я не знаю… не знаю… не знаю…

Коваль вiдвiв погляд вiд Павленка, такою мiзерною здавалася йому зараз ця людина. По якiйсь асоцiацiї раптом згадалася розмова у доньки iз студентом-фiзиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурiвноваженою психiкою. У складних ситуацiях цi люди розгублюються i готовi взяти на свiй карб те, чого насправдi не робили, як це сталося iз слабкодухим художником Сосновським, який зiзнався в убивствi, якого не вчинив.

А тут було усе навпаки. У Павленка, людини теж неврiвноваженої, не вистачало, на думку Коваля, мужностi сказати правду.

Дмитро Iванович не жалував зараз цю молоду людину, та все ж якесь особливе чуття не давало йому до кiнця повiрити, що перед ним сидить справжнiй убивця. Можливо, таке почуття у нього з'явилося вiд того, що розумiв хиткiсть своєї обвинувальної позицiї: якщо навiть буде встановлено, що Павленко пiшов з квартири Журавля останнiм, це ще нiчого не доводить. А довести, що пальник залишили вiдкритим умисно, неможливо, навiть i те, що пiдозрюваний, йдучи з квартири, взагалi бачив, що пальник вiдкрито.

Єдиним доказовим фактом, хоч i побiчним, може бути дзвоник до "Київгазу". Але пiдозрюваний завжди може сказати, що вiн пожартував з п'яних очей або навiть похулiганив.

Йому чомусь раптом знову згадався лiс його дитинства, таємничий Колiсниковий гай, в хащах якого заблукав дитиною, смута, що охоплювала його в ньому. Певне, тому це згадалося, що вiн i тепер намагається зазирнути у найсхованiшi куточки, тепер уже людської душi, намагається зрозумiти нiяк непояснимi вчинки, щоб таємне стало явним, i, як завжди, терзається смутою, сумнiвами, чи зможе з почуттям виконаного обов'язку вийти з темних хащ невiдомого на вiльний простiр iстини.

Спiвак теж бачив, що пiдслiдний переживає якийсь гострий внутрiшнiй конфлiкт.

— То як, Павленко, — спитав вiн, — може, все ж таки розкажете правду? Я ж бачу: в вас борються протилежнi почуття… Полегшiть собi душу щиросердою розповiддю.

— Борня духу в людинi незбагненне таїнство її…

Незадоволено буркаючи собi пiд нiс, полковник пiдписав перепустку. Спiвак нагадав пiдслiдному, що той не може поки що нiкуди виїздити без дозволу…

Вячеслав Адамович кивнув i, сутулячись, важко ступаючи i похитуючись, немов на нього тиснув надмiрний тягар, вийшов з кабiнету.

Через декiлька днiв пiсля допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив бiльше в iнститут, не було його й дома, i Варвара Олексiївна, стривожена вiдсутнiстю чоловiка, прибiгла до мiлiцiї з'ясувати, чи не заарештували його.

Надiйшов Новий рiк, подарував киянам снiговi замети, ялинковi базари, плановi клопоти, новорiчнi вечори i, одвiчну надiю, що у новому роцi все буде краще, нiж у старому. Потiм вiдгуляв i «старий» новий рiк, закiнчилися шкiльнi канiкули, на подвiр'ях з'явилися викинутi з квартир облетiлi ялинки.

Ковалi вже освоїлися у своїй новiй квартирi, в їхню сiм'ю прийшли новi хвилювання i клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Iвановича: Наталка закохалася у Хосе i навеснi слiд було готуватися до весiлля. Коваль i радiв, i не радiв з їхнiх заручин. Радiв тому, що Наталка нарештi зробила свiй вибiр. Але хвилювався, не знаючи iще, що намислили молодi люди: залишаться пiсля одруження у Союзi чи поїдуть на батькiвщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освiту, як їй там буде, вдалинi вiд Батькiвщини. Але найголовнiше, у чому не хотiв i собi зiзнатися, його охоплювала гнiтюча туга при самiй тiльки думцi, що маленька, рiдна «щучка» поїде так далеко i, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле i залишивши йому завершувати свiй життєвий шлях у самотi. Дмитро Iванович боявся признатися собi в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку вiн по-своєму тож любив, але у якої, крiм нього, було й своє життя.

Було Дмитру Iвановичу прикро й те, що дочка, вирiшуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здiйсненим фактом. Але вiн швидко простив це їй. Тiльки тепер по-справжньому зрозумiв, що серце його завжди болiтиме за дочку, хоч би де вона опинилася i хоч би що з нею трапилося, i все їй пробачить.

Прагнучи забути цi тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службовi справи. Завершити початi ще у минулому роцi розшук i дiзнання по смертi Килини Сергiївни Христофорової i загибелi молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архiву, i полковник Коваль час вiд часу, вiдклавши поточнi справи, повертався до них.

• Предыдущая
• 48/53
• Следующая