...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 45

• Предыдущая
• 45/53
• Следующая

То яка ж найголовнiша пристрасть Павленка?

Чи не заздрiсть до того ж Журавля?

Заздрiсть!

Страшне, багатолике, як мiфiчна гiдра, почуття, що роздiляє людей, пригнiчує природну радiсть за успiх iншої людини, за похвалу iншiй. У рiзних личинах гадюкою вповзає це почуття у душу, спочатку непомiтно, невiдчутне, не викликаючи душевного дискомфорту, i так само невiдчутне впускає свою отруту… Але iнодi це страшне почуття спалахує раптом, умить i вражає людину, як удар блискавки. У ньому можуть з'єднатися у єдиному жахливому сплавi i ревнощi, i гордощi, i обида, самоприниження i приниження iншими. I навiть iржа, яка їсть залiзо, не така згубна для металу, нiж цей жахливий стан, що поволi переїдає душу людини, пригнiчує у нiй усi iншi почуття, настрої, бажання, усе добре, свiтле i завдає бiльше болю заздрiсниковi, нiж тому, кому заздрять, про вiщо той може й не здогадуватися.

Дмитру Iвановичу уже доводилося стикатися з випадками, коли заздрiсть ставала мотивом злих дiянь. Йому навiть здавалося, що останнiм часом це згубне почуття, як проникаюча радiацiя, усе збiльшує радiус своєї дiї, захоплює ширше коло людей. Втративши класовi розмежування, коли вона лютувала всерединi своєї касти, заздрiсть угнiздилася у декотрих людях без оглядки на те, хто своєю працею чи талантом, вiдданим на загальне благо, заслужив для себе краще життя, а хто — нi. Схованим гаслом заздрiсникiв стало: "*Менi* — все!", а вiдкритим, проголошуваним для годиться: "*Усiм* — все!", причому у поняттi "*всiм*" на рiвнiй нозi мали бути i трудiвники, i нероби, нероби навiть бiльше… I причин цього Коваль не мiг зрозумiти.

Почуття заздростi! Коли Дмитро Iванович виявляв його у людях, то сприймав мало не як особисту образу: адже часом заздрять не тому, що чогось позбавляються. Внаслiдок успiху iншої людини, заздрiсник нiчого не позбавляється, усе його лишається при ньому, але вiн не може витерпiти, що iншому нехай i не за його кошт, але все ж дiстанеться бiльше, краще, — i тому не терпить цього iншого i палко зичить йому зла.

Чи зичив зла Журавлю Павленко?

Чи заздрив?

Там була дружба? Сумнiвно. Вячеслав Адамович багато у чому вiдчував перевагу Журавля. Там була тяжка, як чавун, i гiрка, як полинь, заздрiсть, що роз'їла душу. Павленко сам терпiв вiд цього, змушений був посмiхатися, прикидатися щирим. Але чи можна через це бажати смертi людинi?!

Чи достатньо цього, щоб виявити таку жорстокiсть, не зробити маленького поруху рукою, не повернути краник i вiдiгнати смерть? Якої ж сили мала бути заздрiсть, щоб пiд тиском її пiти на убивство?! Така заздрiсть, що навiть загибель людини не звiльняє заздрiсника вiд цього почуття?!

Дмитро Iванович бачив, що Павленко — людина слабодуха, усiм незадоволена, завжди вважає себе скривдженим, обiйденим. А люди, ображенi на життя, на долю, iнодi бувають несподiвано злими i небезпечними.

Але чи можна пiдозрювати людину у тяжкому злочинi на пiдставi лише таких абстрагованих мiркувань? Чи не зневажається у такому випадку презумпцiя невинностi? Чи має вiн, полковник Коваль, моральне право вбачати у Павленковi вбивцю?! Адже цiлком можливо, що Вячеслав Адамович, сам не дуже тверезий, не згадав, йдучи, про чайник, не заглянув на кухню, не звернув увагу, що вогонь погас, а краник вiдкрито, i спокiйно пiшов до себе спати.

Дмитру Iвановичу не хотiлося погано думати про людей, якi так чи iнакше потрапили у коло його iнтересiв, — про того ж Вячеслава Павленка, Нiну Барвiнок, — але вiн мусив дати вiдповiдь закону на всi запитання, що поставила смерть Журавля, а тепер i загибель Килини Христофорової, яка за життя теж опинилася у тому ж досить чiтко, хоч, можливо, i не повнiстю ще окресленому ним колi, в якому оберталися Журавель, Павленки, Нiна Барвiнок, старий Коляда, Христофорови, «пан» Потоцький та ще, може, хтось досi невiдомий…

Ну що ж, завтра на допитi Павленка багато що мав з'ясуватися!..

Дмитру Iвановичу стало холодно, незважаючи на тепле ратинове пальто i хутряну шапку — пiклування Ружени, Вiн пiдвiвся з лавочки, застебнув пальто i, продовжуючи прогулюватися, наблизився до будинку.

Лише вчора вони виїхали звiдси майже без речей, як молодожони. Частину старих меблiв, якi збереглися, Ружена здала до комiсiйної крамницi, а мотлох, такий, як пом'ятий, ребруватий диван у кабiнетi та продавлене, колись улюблене, крiсло господаря, залишили на мiсцi.

Будинок стояв порожнiй, настовбурчений, але Дмитру Iвановичу, коли вiн увiйшов, щiльно зачинивши за собою за звичкою дверi, немов боявся впустити холод, несподiвано здався сповненим життя.

Пусткою для нього була якраз нова трикiмнатна квартира там, на Оболонi, i не тому, що iще не мала меблiв, — в нiй не було життя, тих пахощiв життя, якi не вiдразу вивiтрюються iз старого дому i не за один день заповнюють нову оселю.

Полковник пройшов кiмнатами. Електрик з житлової дiльницi уже обрiзав свiтло, бо вранцi мав приїхати бульдозер, але Дмитро Iванович i у темрявi по ледве помiтних вiдблисках снiгу знадвору легко орiєнтувався. Вiн постояв у спальнi, багато рокiв зачиненої пiсля смертi Зiни — Наталчиної матерi, i тiльки тепер розчахнутої навстiж. Зараз ця спальня, як i всi кiмнати, здалася надзвичайно просторою, i навiть не вiрилося, що колись їм було тiснувато у маленьких кiмнатках цього старого будиночка.

У спальнi разом iз холодним вiтром блукали тiнi минулого життя. Йому навiть вчувся голос Зiни, голоси iнших близьких людей, якi швидко розтали, полинули назавжди на крилах вiтру, що вiльно гуляв по кiмнатах.

Вiн пройшов до свого кабiнету i знову здивувався, виявивши, що це — велика кiмната, в якiй ранiше чомусь було тiснувато i йому, i столу, i полицям з книжками.

Залишене крiсло стояло на своєму мiсцi. Дмитро Iванович торкнувся рукою де-не-де потрiсканої ледеринової спинки i важко опустився в нього. Тепер перед ним не було стола, на який вiн мiг обiпертися лiктем, i вiн поклав руки на колiна.

Скiльки рокiв просидiв у ньому, скiльки дум передумав, скiльки разiв мало не плакав вiд свiдомостi свого безсилля, коли iстина ховалася вiд нього, але скiльки разiв вона вiдкривала йому тут своє величне лице!

Вервечкою пробiгли в його пам'ятi справи, над якими сидiв ночами, терпляче креслячи свої графiки i час вiд часу випростуючи пiд столом замлiлi ноги. Справи, справи, справи!.. Нi, не справи, а люди! Люди добрi i злi, тi, що йдуть на жертви заради близьких, i тi, якi охопленi лютою ненавистю до ближнього, тi, що переймаються чужим болем, i тi, що спокiйно встромляють нiж в iншого, якi готовi подiлитися окрайцем хлiба i якi пригощають потруєним питвом, невинно потерпiлi i злочинцi, що втекли вiд кари…

Йому пригадалися i художник Сосновський, який чекав розстрiлу за чужий злочин, i есер Козуб, i англiйка Джейн з матiр'ю, фашист Карл Локкер i норовливе дiвча Таня на Закарпаттi, i капiтан Бреус, сектант Лагута, Данилiвна з готелю у Лиманському, i вбивця Чемодуров та багато-багато iнших. Люди, люди, люди, цiлi свiти почуттiв, розпалених пристрастей, страждань i спалахiв щастя.

Усi вони пройшли перед ним у цьому домi, серед цих стiн, крiзь нього самого, крiзь його почуття, його душу. Вiн, скiльки мiг, вiдновлював зневажену справедливiсть, прагнув захистити невинного i знешкодити злочинця. У цьому полягав його службовий обов'язок i сенс життя.

Можливо, саме тому так тяжко йому зараз було покидати цей дiм. Здавалося, що разом з цими стiнами, приреченими на злам, пiде у безповоротне минуле усе, чим вiн жив.

Але так чи iнакше треба було йти. Завтра на нього чекали новi турботи, новi справи, i Дмитро Iванович, насилу вивiльняючись у пальтi з тiсного крiсла, пiдвiвся.

Вiн наблизився до хвiртки, ще раз кинув прощальний погляд на будиночок, що затаївся у нiчнiй темрявi, i раптом несподiвано для самого себе повернувся до нього. Тут вiн став хазяйновито зачиняти зяючi чорнотою вiкна, про якi пiд час виїзду у поспiху забули, немов закривав очi загиблого друга.

Потiм знову швидким кроком рушив до хвiртки i щiльно зачинив її за собою, щоб бiльше нiколи сюди не повертатися…

• Предыдущая
• 45/53
• Следующая