Выбери любимый жанр

...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 16


Изменить размер шрифта:

16

Приходила вона до нього часто.

— У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, — i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада… А тепер як я житиму?..

Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.

На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.

— Що ж, — вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, — жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна… Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина — зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого…"

— Так i сказав?

— Так i сказав.

— От i я думаю, Нiно Василiвно, — вiв своє Коваль, — чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?

Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.

Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.

Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.

— Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це «ковпак», якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину… Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би…

— Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.

— Хто знає, - вiдповiла друкарка, — по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється… Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, — соромливо опустила очi спiвбесiдниця, — смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається «друг». Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами… А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!

— Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?

— Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж — Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди — трохи психи".

Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.

Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.

— Ну, чому боятися? — чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку — наклеп — я бiльше за все ненавиджу! — сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. — Сам колись потерпiв вiд цього, — додав вiн. — А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? — допитливо поглянув на жiнку полковник.

Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", — говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" — питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", — з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима…

А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.

Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати… Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.

— А може, вам просто здалося, — викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. — Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi — все це не варто заздрощiв… Менi, здається, навпаки — покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.

Нiна Василiвна була збентежена таким поворотом теми i не знала, що вiдповiсти. Слова Коваля немовби перекинули звичнi уявлення жiнки, i одвертої розмови не вийшло.

— Згадайте iще раз, про що бесiдували друзi того, на жаль, останнього вечора?

— Я вже говорила, — втомлено нагадала Нiна Василiвна, — про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механiчно, не вдумуючись у змiст. Якщо почнеш вчитуватися, нiчого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосiб шлiфовки, винахiд Антона Iвановича.

— Друзi не сперечалися мiж собою з цього приводу?

— Таж нi!

— А настрiй?

— У кого?

— В обох.

Нiна Василiвна трохи подумала.

— Антон Iванович, як завжди, був веселий, радiв, не знав, бiдолашний, що його чекає… Випив багатенько. Павленко теж випив i, як завжди, був занудний. Вiн тяг своє вiчне "зрозумiй мене правильно" i з кожною чаркою ставав усе похмурiшим. А потiм сказав менi: "Нiнко, налий кави, менi i нашому майбутньому мiльйонеровi, чорт його вiзьми! Бо ми сп'янiли!"

Iз словами "Антончику, любий, зрозумiй мене правильно, не кривдь" полiз до нього цiлуватися.

Ковалевi раптом учувся захоплений вигук завiдуючого лабораторiєю: "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато!.. У грошах? Не злiчити!"

Дмитро Iванович на секунду вимкнувся з реального зовнiшнього свiту, вiд усього, що його зараз оточувало. Очi цiєї секунди нiчого не бачили, мозок реагував тiльки на голос Василя Ферапонтовича, який тодi вiд хвилювання зiрвався i став схожим на писк комара:

"Скiльки одержав би? Багато, дуже багато… У грошах?.. Не злiчити!"

I тут-таки подумав: "А хто тепер цi грошi одержить? Журавель помер. Робота зроблена, i впровадить її вже iнститут як винахiд усього колективу. У всякому разi, не одного Павленка? Треба поцiкавитися, що пише Журавель у своєму рукописi, чи згадує про участь Павленка? Певно, що не згадує, - вiдповiв сам собi полковник, — адже у заголовку є тiльки один автор: А.I.Журавель".

— Значить, ви налили чайник, поставили на плиту, — далi цiкавився Коваль подiями того трагiчного вечора, — вiдкрили газ i запалили його. Запалили? — перепитав жiнку.

— Запалила.

Кожне слово полковника Нiна Василiвна супроводжувала кивком.

— Чим?

— Сiрником. Є електрозапальничка, але я люблю сiрником.

— А потiм повернулися до кiмнати i раптом вирiшили негайно йти додому, чому? Ви не любите каву?

— Нi, люблю.

— Чого ж на цей раз вiдмовилися? Вдома у вас є кава?

16
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело